Літній полудень. З ранку пройшовся сильний дощ. На асфальті ще видно калюжі. Ярина, повільно постукуючи тростиною, йде до доньки в гості. Вона незряча. Зір зник п’ять років тому після важкої недуги.
Спочатку їй було дуже важко, але з часом жінка змогла пристосуватися. Навіть готує і в’яже. От і зараз йде посидіти з онуком, дочка попросила напередодні. Донечка Ніна живе поруч, в двадцяти хвилинах ходьби. Дорога вже звична.
Кілька разів ступає в калюжу. Бідкається, переступає її і, плюх по воді тростиною, рухається далі. Теплий вологий вітерець приємно обдуває обличчя.
Раптом, стає на щось слизьке. Ноги роз’їжджаються в різні боки. Незряча жінка втрачає рівновагу, махає руками і відчуває, що зараз гепнеться. Ярина уявляє себе в брудній калюжі і її аж пересмикує. Летить вниз.
Чиясь сильна рука хапає жінку за талію, притримує за руку і допомагає їй встояти. Вона зрозуміла, що це якийсь перехожий чоловік. Як тільки Ярина поставила обидві ноги на тверду поверхню, почула голос своєї доньки.
— Мамо, мамочко! — гукає Ніна, — Я тут, я зараз! Стій там!
Підбігла і захекавшись питає:
— Мамо, як ти? Я так злякалася за тебе! Я бачила, що ти мало не впала в заглибину, яку вирили під фундамент. Тут вчора ввечері розпочали будівництво, а захисну огорожу ще не встановили. Я пішла назустріч, щоб тебе до свого дому довести. Добре, що все обійшлося. Ти втрималася. Фух! Яка я рада!
— Спасибі добрим людям, донечко, допомогли, — пояснює мати, посміхаючись, — Той чоловік так спритно мене підхопив. Я справді мало не звалилася. От тільки я думала, що падаю в калюжу. Я дуже вдячна йому. Доцю, дожени його і передай від мене спасибі. Він не міг далеко піти. Глянь!
Дочка здивовано подивилася на матір. Покрутила головою. Нікого.
— Поруч з тобою нікого не було. Я ж тебе ще за п’ятдесят метрів помітила, — розгублено відповідає Ніна, — Мамо, ти що? Я йшла тобі назустріч і точно бачила, як ти йдеш одна.
— Та ні, Ніночко, — сперечається мати, — Ти щось плутаєш. Я чітко відчула теплі сильні руки і дихання поруч. Це чоловік, перехожий. Він допоміг мені і спокійно пішов далі. Не сперечайся!
— Матусю, ні, це ти плутаєш, — наполягає дочка, — Я весь час дивилася на тебе. Бачила, як ти хитнулася і мало не впала. Я кинулася бігти до тебе. І поруч з тобою нікого не було.
— Як же так, доню? — дивується Ярина і йде, тримаючи доньку попід руку.
Увечері, лягаючи спати, жінка молиться і дякує Богові за те, що послав їй янгола охоронця для порятунку. На душі у неї благодать.
Фото ілюстративне (pexels).
