Вже саме з вимогою, бо до того, я їй м’яко казала, що моя хата і я в ній буду віку доживати. Так, ні – тепер підійшла з іншого боку: я її не люблю.
– Ти мене ніколи не любила! Ти хоч когось в своєму житті любила? Ні до батька, ні до мене не мала ніякої ніжності! А тепер, коли я таку гарну квартиру пригляділа та за нормальні гроші – то ти в усій красі показала своє лице!
Щось пояснювати Світлані я не стала. Знала, що кожне моє слово буде сприйняте на її лад. Я б могла сказати, що для того аби мати гроші можна поїхати на рік на заробітки за кордон. Але ж ні – треба матір з хати вижити, а потім, на старості, кожну ложку рахувати.
Нема кращого за свою хату і всі жінки, які надто люблять своїх дітей та готові віддати їм останнє, мають про це пам’ятати – тільки власний куточок на старості пригріє, бо діти вже давно виросли і мають власні клопоти.
Але найбільший аргумент у мене перед очима – моя сусідка Ольга.
Це було зразкове обійстя – добра хата, стайня, поле. Сад цвів і дарував плоди, город завжди добре оброблений та родючий. Росла Ольга з братом Миколою і тішилися ними батьки.
Далі Ольга як поїхала в місто вчитися, то так вже й не верталася до рідного дому – все її життя було там.
Квартиру отримала, заміж вийшла – життя собі плило.
І чим більше додавалося Ользі, тим менше залишалося на її рідному обійсті.
Батьків не стало, а брат оженився в багатої дівчини на іншому кутку села. Потроху розбирав стару хату на дрова, сад занепадав, бо в багачів свого було, що ледве встигав обробити.
Поступово заполонила трава та хащі те подвір’я, адже пройшло років тридцять – це точно.
Аж якось бачу – грядку одну хтось виорав. Думаю, невже Микола й тут господарюватиме? Але ні – йду повз, а біля стайні, яка одна залишилася непорушною, бо не встиг її Микола розібрати, сидить Ольга та перекушує.
– Господи, я тебе не впізнала, – вигукнула я, – Що ти тут робиш?
– Та потягнуло додому, – каже вона, – А на пенсії, хоч вовком вий – нема до чого вчепитися, от і надумала трохи городом зайнятися, тим більше, що Микола не проти.
А далі вона й розказала, що залишила своєму синові квартиру… Мусила залишити.
– Не стало мого Семена рано, шкідливе виробництво… Аж тут син мій веде невістку до квартири. Я й зраділа, бо ж онуки будуть, все мені радість, все не думати про чоловіка. Квартира у нас трикімнатна, думала всім місця вистачить… Але на кухні дві газдині ніколи не будуть… То я не так помила, не так зварила, не туди поставила. Каструлю їй спалила з тим дном подвійним – крик. Спати вона не може, бо я хроплю голосно, змити за собою забуваю… Хоч і не старість у мене, скільки мені того, лиш шістдесят два, а голова вже не та.
Отак її син подумав та вирішив, що матері стане й кімнатка в гуртожитку.
– Знаєш, маленька, але мені – як палац, бо ніхто мені не вказує. Незручно, що туалет далеко та кухня спільна, але краще, ніж постійні докори. А онуків я все одно рідко бачу, бо бачте, невістка на мене ображається. Отак як побачу як забирає їх з садочка та принесу якусь цукерку – то дає дітям зі мною трохи поговорити, бо не хоче на вулиці скандалити. А потім за руку і до моєї квартири. Я не хочу синові нічого казати, що у нього за жінка, бо ж діти… Діти мають мати батька. Отак я опинилася без нічого, а віддала все. Тепер на город маю ентузіазм…
Отаке материнське – віддай ще й серце і дякую. Не хочу собі такої долі.
Фото Ярослава Романюка.
