Коли Олексій привів Марту до двору, Ганна ще тоді подумала: щось тут не так. Не тому, що дівчина була погана на вигляд — ні. Але в селі один одного знаєш і родина їхня приязню та працьовитістю не відзначалася, тому й проти була
Ганя проти такої невістки.
Але ж де син послухає?
Привів знайомитися, ніби вона її та її матір не знає.
— Оце й наш дім, — сказав Олексій, усміхаючись.
— Великий, — коротко відповіла Марта.
Ганна тоді промовчала, бо то був її великий дім, який вона з чоловіком будувала, не щось аж таке, на чотири кімнати, зате все в ньому вона з любов’ю прикрашала: десятки вазонів. Рушники вишиті, подушки вишиті, килими на стінах та гардини на дверях.
Марта кривила носа, але нічого не казала до весілля.
А от після весілля першим ділом пішли з кімнати ліжка і лаковані шафи, бо молодятам спальний набір подарували, картонний, як казала Ганя, хоч це був скоріше пластик.
Сімейне життя було таким, як Ганна й казала: невістка вставала пізно, снідала тим, що сама приготувала, а свекрушиними наїдками гордувала. На город не йшла, бо все можна купити в магазині, до худоби теж, бо вже минули ті часи, коли треба тримати корову.
Корова мукала — Марта закривала вікно.
Кури розгребли грядку — Марта сказала, що не вона їх впустила.
Ганя жаліла сина і готувала й на нього, але все ж не витримувала:
— Марто, у нас так заведено: хто живе — той щось робить.
— Я не хочу жити, як усі, я не для того заміж виходила. Олексій має мене забезпечувати.
— Та він на державній роботі, чим тебе забезпечить?
— Казав, що всім, то хай тепер обіцянку виконує.
Ганна хапалася за голову, а Петро мовчки йшов до господарки.
Ганя просила сина відвести назад таку жінку, але той не хотів.
— Не лізьте до нас, – казав.
Згодом у домі з’явилася дитина. Ганна вилася навколо, бо все треба до хати принести: вода, дрова, вночі встати.
А Марта часто сиділа на ліжку, дивилася в телефон і казала:
— Я так втомлююся…
— Всі втомлюються, — відповідала Ганна.
— Але ж це ваша внучка, — додавала Марта. — Ви ж маєте допомагати.
Слово «маєте» Ганну різонуло.
— Я допомагаю, — сказала вона сухо.
— Ні, інші онучці й золото дарують, невістці золото дарують, а ви що мені дали? Син ваш подарував павутинку, а не перстень.
Після тієї розмови в хаті стало важко Ганні дихати.
— Сину, — сказала якось Ганна Олексієві, — так не буде. Вона сідає вам на шию.
— Мамо, не лізь, — відповів він.
— Я не лізу. Я живу тут.
— То потерпи.
Слово «потерпи» стало останнім.
Ганна злягла раптово. Спочатку подумала — просто слабість. Потім темно в очах, підлога попливла. Очуняла уже не вдома.
Лікарня пахла ліками і тишею. Її поклали, під’єднали щось, сказали лежати й не хвилюватися.
Син не прийшов жодного разу.
Приходив чоловік — Петро. Сідав мовчки, тримав за руку.
— Не думай ні про що, — казав. — Чуєш?
— Чую, — відповідала Ганна. — Але думаю.
Коли її виписали, Петро сам віз додому. Дорогою говорив:
— Як не крути, а так далі не буде.
— Що ти задумав? — насторожилася вона.
— Побачиш. Тільки не хвилюйся.
Вони зайшли на подвір’я, а чоловік веде її в літню кухню.
— Ти чого, я на своє ліжко хочу лягти.
— Все тут, там молоді, – відказав Петро.
— Та як я зі своєї хати піду.
— Отак, аби спокій був чи ти на той світ хочеш?
Зайшла в кухню, а там чоловік меблі переніс, воду провів, каже, що й газ буде робити.
Петро сказав, що продав решту господарства.
— Люди сміятимуться, — сказала Ганна.
— Хай, — відповів він. — Зате ти жива.
Землю поділили.
Собі — частину.
Синові — частину.
І відступили.
Спершу було дивно. Тихо.
Раніше повз їхню хату пройти було неможливо — крики, сварки, грюкання дверима.
Тепер — тиша.
Ганна посадила квіти. Не багато. Так, щоб око тішило.
Петро зробив кілька грядок. Для дрібного і картоплі.
Онука інколи прибігала.
— Бабусю, дивись!
— Дивлюсь, — усміхалася Ганна.
До Марти вона не ходила.
Минув час.
Якось Марта сама підійшла. Стояла ніяково.
— Слухайте… може, ми б щось тримали? Курей, чи щось.
— А хто годуватиме? — спокійно спитав Петро.
— Ну… можна ж якось…
— Або по черзі, — додала Ганна. — Або ніяк.
Марта мовчала.
— Ми більше все на себе не візьмемо, — сказав Петро. — Ми своє вже відпрацювали.
Вона кивнула.
Тепер вони інколи говорять. Про погоду. Що де садити на наступний рік. Про дитину.
Може, колись і усміхатися будуть, але зараз поки так. Люди дивуються, різне про них кажуть, але раз так люди зійшлися, то треба вже й жити поруч, а куди дінешся?
