— Я чую тебе, Максиме. Я пробачаю тобі, — мої слова пролунали тихо, але в моїй душі не було жодного прощення, лише холодна, кришталева ясність. Син стояв блідий, майже не дихаючи, його очі благали про забуття.

— Мамо, я це не тобі, — лепетав він. — Я писав Ларисі. Це було сказано на емоціях, я був дуже втомлений після роботи. Ти ж знаєш, як це буває.

Я дивилася йому прямо в обличчя, намагаючись знайти хоча б тінь каяття, справжнього, глибокого.

— Я знаю, як буває, коли ти втомлений, сину, — продовжила я, зберігаючи той самий рівний, загрозливий спокій. — Але я також знаю, що це не емоції. Це справжні думки. Я завжди вкладала в наш спільний побут усі свої кошти, до останньої копійки. Ти про це знаєш. Я жодного разу не просила ані грошей на себе, ані, тим паче, на те, що мені необхідно для здоров’я, прописане фахівцем. Хіба оплата комунальних послуг — це все, чим я вам віддячую?

— Ні, мамо! Звісно, ні! Ти наш незамінний помічник. Я був не правий. Вибач. Я прошу, забудь про це. Я люблю тебе! — Він простягнув до мене руку, але я не дозволила себе торкнутися.

— Я люблю тебе теж, Максиме. Але жити разом ми більше не зможемо. Моє місце більше не тут.

Моє життя протягом багатьох років було підпорядковане єдиній меті — служінню родині. Так сталося, що сім’я мого єдиного сина, Максима, проживала зі мною в моїй двокімнатній квартирі.

Ми разом виховували двох його дітей. Моя невістка, Лариса, була активною і професійною жінкою. Вона жодного разу довго не сиділа в декреті, завжди поспішаючи повернутися до роботи.

— У нас тут конвеєр, Ірино Петрівно, — сміялася вона. — Поки ми будуємо кар’єру, ви будуєте майбутнє наших дітей.

Якщо траплялося, що онуки, маленька Софійка чи старший Артем, занедужували, ми брали відпустки по черзі. Лариса намагалася бути справедливою, але фактично левова частка піклування лягала на мої плечі.

Кожен мій день був розписаний по хвилинах. Це була нескінченна рутина, постійна купа справ, що не дозволяла розслабитися ні на хвилину.

— Іринко, ти ж розумієш, у нас звітність, — говорив Максим, коли я просила його допомогти з вечірнім купанням. — Я мушу бути в офісі допізна. Зате ти вдома, тобі простіше.

Я щодня проводжала дорослих на роботу, потім годувала онуків. Старшого Артема відводила до школи, а Софійку — до дитячого садочка. Після цього поверталася, готувала обід на двох, потім прала і прибирала. Пізніше знову бігла зустрічати дітей, вела їх у спортивні секції та музичну школу.

Звісно, я ніколи не просила фінансової допомоги. Моя зарплатня, здавалася мені пристойною, і я вкладала її в спільний “котел”. Я купувала продукти, одяг дітям, оплачувала гуртки, комунальні послуги — усе, щоб розвантажити молодих і дати їм змогу розвиватися. Я вірила, що це і є мій внесок у їхнє майбутнє.

— Мамо, ось тобі частина нашої зарплати, — простягав мені Максим конверт на початку кожного місяця, де завжди була лише невелика, символічна сума, яка не покривала й половини моїх витрат.

— Не треба, синку, — завжди відмовлялася я, з легкою посмішкою. — Я і сама впораюся. Краще відкладіть на щось велике. Наприклад, на вашу мрію про нову машину.

Так я сама загнала себе в фінансову та побутову залежність, підживлюючи ілюзію своєї самодостатності та їхньої вдячності.

Свій вихід на пенсію я чекала з нетерпінням. Я в буквальному сенсі закреслювала дні в старому настінному календарі. Мені здавалося, що пенсія — це мить, коли я нарешті почну жити, як “кіт у маслі”.

— Уявляєш, Ларисо, — мріяла я за чашкою чаю з невісткою. — Я нарешті зможу читати книги не поспішаючи! І поїду у санаторій, про який мріяла.

— О, це чудово, Ірино Петрівно! — відповідала Лариса, не відриваючись від телефону. — Але сподіваюся, ви не кинете нас напризволяще. Без вас я просто не уявляю, як ми впораємося з цим хаосом.

Тоді я сприйняла це як комплімент. Який же це був жахливий самообман!

Коли час настав, і я офіційно стала пенсіонеркою, моє життя не змінилося. Я продовжувала ту саму рутину. День був розписаний по хвилинах, але все одно, я знаходила час і на свої захоплення: любов до читання і розпис по тканині.

— Мамо, це неймовірно красиво! — говорив Артем, розглядаючи витончені квіти, які я малювала на шовковій хустці. — Це як у музеї.

Це було моє єдине усамітнення. Моя маленька кімнатка, де я могла забути про прання, уроки та секції. Я вкладала в ці малюнки всю свою невитрачену ніжність і мрії. Але ніколи не думала, що це може мати якусь комерційну цінність. Це було просто заняття для душі.

— Це просто хобі, — відмахувалася я. — На таке ніхто не зверне уваги. Кому потрібні мої “бабусині” візерунки?

Одного вівторка, коли я вже повернулася з чергової прогулянки з Софійкою і готувала вечерю, на мій телефон прийшло повідомлення. Воно було від Максима. Спочатку я подумала, що він пише про те, що затримається, і відкрила його.

Я читала і не вірила тому, що бачила. Мені здавалося, що це хтось жартує. Набір слів, що не мав сенсу. Але потім я зрозуміла — повідомлення було адресовано не мені. Він, мабуть, хотів надіслати його Ларисі або комусь із друзів, але помилився контактом.

Я перечитала ці слова тричі. Кожне з них, як крижаний уламок, врізалося у мою свідомість.

«Мама живе за мій рахунок, та я ще мушу витрачатися на те, що їй фахівець приписав! Дістало все це дуже. Ну добре хоч за комунальні платить, хоч так».

Я відчула, як заціпеніла, ніби навколо мене зникло повітря. Я стояла посеред кухні, в одній руці тримаючи телефон, в іншій — черпак. Я не плакала, але вся моя внутрішність була сповнена гіркоти.

Я зрозуміла, з ким насправді живу. Увесь мій багаторічний внесок, моя допомога з онуками, мої фінансові вливання в їхній побут були зведені до нуля.

Я була не люблячою матір’ю, не незамінною бабусею, а лише тягарем. «Живе за мій рахунок». Я, яка жодного разу не попросила у них жодної копійки на себе! Навіть на ліки, що їх прописав лікар, які я купувала з власної пенсії, він вважав за обтяження.

Коли Максим повернувся, відбулася та розмова, якою розпочалася наша історія. Зовні я його «пробачила», але цей епізод обірвав будь-яке бажання залишатися з ним під одним дахом. Моє серце, моє почуття власної гідності було порушене.

Я почала діяти швидко і тихо. Я зібрала свої найнеобхідніші речі, свої книги та всі свої розписані хустки і клапті тканини. Моя сестра Софія жила у нашому батьківському домі за містом, і я вирішила поїхати до неї.

— Максиме, Ларисо, — сказала я їм за вечерею, зберігаючи на обличчі маску легкої втоми, але не образи. — Я поїду до Софії на кілька місяців. У нашій двокімнатній стало мені затісно. З онуками ви впораєтеся, вони вже великі.

— Мамо, але ж як тепер? – підскочила невістка, – Послухайте, про таке потрібно попереджати. А гуртки, а секції? Хто буде водити у нас робота. Не покидайте нас так.

Максим стояв осторонь і мовчав. Навіть слова не сказав.

Нині я живу у своєї сестри. Пенсії вистачає на життя, на продукти, на комуналку. Я в тиші і спокої. Ні син, ні невістка не телефонують.

Сестра каже, що я повинна все вирішити раз і назавжди. Що ховатись вічно у неї я не зможу.

Але, що і як мені вирішити? Я просто не розуміюю.

Головна картинка ілюстративна.