Це був вечір мого п’ятдесятиріччя. Гості вже розійшлися, залишивши після себе лише приємний галас і запах квітів. Я сиділа у вітальні, милуючись букетом, який подарував мені мій чоловік, Павло.

Двадцять років спільного життя, здавалося, пройшли як один день. Мої почуття до нього не згасали, я завжди вважала його своєю опорою.

Павло підійшов, сів навпроти мене і взяв мою руку. Його погляд був незвичайно серйозним, без тієї звичайної доброї іронії, яка завжди була йому притаманна.

— Олено, люба, — почав він, і його голос звучав так, наче він говорив про щось дуже складне. — Це чудовий вечір, і я вдячний тобі за двадцять років, які ми провели разом.

Я посміхнулася, чекаючи на ще одну порцію приємних слів.

— І я тобі вдячна, Павле. Ти найкращий чоловік.

Він глибоко вдихнув, і в цей момент його рука трохи здригнулася в моїй.

— Ні, Олено, послухай мене дуже уважно. Мені треба бути чесним із тобою. Це наш останній вечір, який ми провели разом як чоловік і дружина.

Я відчула, як по моїх руках пройшов холод. Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи це якийсь невдалий жарт.

— Що ти говориш, Павле? Ти втомився? Тобі, може, варто відпочити?

— Ні, Олено, я не втомився. Я хочу тобі зізнатися. Я закохався в іншу жінку і йду до неї. Я не можу продовжувати тебе обманювати.

Світ навколо мене раптово став хитким. Це було неначе мені на голову вилили відро крижаної води. Я навіть не підозрювала про існування когось іншого. Я завжди піклувалася про нього, створювала затишок. Це була моя винагорода за турботу?

— Закохався? — я ледве промовила. — Павле, хто вона? Як це сталося?

— Це не має значення, як це сталося, — він опустив очі, наче йому було соромно, але його рішучість була очевидною. — Важливо те, що я прийняв рішення. Я не повернуся, Олено. І я не буду тобі брехати, що нам потрібна “перерва”. Я одразу подаю на розлучення.

— А як же наші двадцять років? — мої очі наповнилися сльозами, але я намагалася не дати їм пролитися. — Хіба це нічого не означає? Хіба ти не любив мене?

— Любив, — тихо відповів він. — Дуже. Але тепер усе по-іншому. Я хочу нового життя, Олено. Прости мене, якщо зможеш. Я все залишу тобі.

Він встав, його постать здавалася чужою в моїй власній вітальні. Я сиділа, мов скам’яніла. Це був мій ювілей, мій п’ятдесятий день народження, і мій чоловік просто оголосив мені про зраду і про наше розлучення.

Слова Павла прозвучали, як фінальний вирок нашому спільному життю. Я не могла повірити. Я ж так піклувалася про нього! Його одяг завжди був випраний, їжа була гарячою, я завжди слухала про його роботу, завжди намагалася зрозуміти. Що пішло не так?

Я пам’ятаю наступні дні, як у тумані. Павло був налаштований серйозно. Він швидко подав документи. Через два місяці нас розлучили.

Я дізналася деталі. Його нова обраниця була молодшою за нього майже вдвічі. Цей факт завдавав мені додаткового смутку, додаючи до моєї образи відчуття неповноцінності. Згодом до мене дійшла інформація, що вона вже очікує дитину.

Спочатку я просто тонула в печалі. Мені здавалося, що я не витримаю цього. Серце ніби розкололося на дрібні шматочки. Я не хотіла нікого бачити, не хотіла ні з ким знайомитися.

— Навіщо мені це? — запитувала я себе, дивлячись у дзеркало. — У моєму віці вже пізно щось починати. Яке майбутнє? Я вже нікому не потрібна.

Мої подруги намагалися мене розрадити.

— Олено, ти ж чудова жінка! — казала моя найкраща подруга, Валентина. — Ти завжди була такою доброю, такою господарською! Це його проблема, а не твоя!

— Але я не хочу нікого шукати, Валю! — зітхала я. — Мені здається, я просто не зможу більше нікому довіритися.

Я жила у своїй великій квартирі сама. Кожен куток нагадував мені про наші спільні роки, про Павла. Його речі, його улюблене крісло, навіть запах його одеколону, що, здавалося, залишився у повітрі. Було важко, дуже важко.

Одного вечора до мене завітала моя донька, Софія. Вона приїхала, щоб підтримати мене, але її обличчя світилося особливим, внутрішнім світлом. Ми сиділи на кухні, і вона тримала мене за руки.

— Мамо, я знаю, що тобі зараз дуже непросто, — сказала вона, дивлячись мені прямо у вічі. — Але мені треба тобі дещо сказати.

— Що таке, Софійко? — мій голос був слабким. — Щось трапилося?

— Ні, навпаки, — вона посміхнулася так широко, що мені вперше за довгий час захотілося посміхнутися у відповідь. — Я чекаю дитину. Ти станеш бабусею!

Новина була настільки несподіваною і радісною, особливо у цей період. Я відчула неймовірний приплив тепла. Я, бабуся! Це ж таке щастя! Це ж нове життя, яке увійде в наше родинне коло.

— Софійко! Це ж чудово! — я обійняла її міцно-міцно. — Коли?

— Приблизно через пів року, мамо, — відповіла вона. — Я дуже щаслива.

Я раптом подумала про Павла. Як іронічно. У нього тепер буде подвійне свято: він стане і дідусем, і батьком майже одночасно.

Я змахнула непрохану сльозу і сама собі промовила: «Ну й нехай! Після народження онука я теж почну нове життя. Я не буду далі журитися за колишнім чоловіком-зрадником. Добре, що є на що відволіктися, є нова мета і нове натхнення. А там — подивимося».

Мій настрій кардинально змінився. Раптом я відчула себе потрібною, затребуваною. Мій мозок перемкнувся з особистих переживань на планування майбутнього онука.

Через деякий час Софія з чоловіком, Кирилом, приїхали до мене, щоб обговорити подальші плани. Вони жили в невеликій орендованій квартирі, і розуміли, що з появою малюка їм буде дуже нелегко.

— Мамо, — почала Софія, — ми з Кирилом думали. Чи не могла б ти нам допомогти з житлом? Нам потрібен простір.

— Звичайно, могла б, — відповіла я, показуючи на простору кімнату, що раніше була кабінетом Павла. — Квартира тепер моя. Ви переїдете до мене. Тут багато місця, і я зможу вам допомогти. Мені це буде лише в радість!

Кирило, мій зять, був щиро вдячний.

— Олено Михайлівно, це буде величезна допомога! Ми зможемо заощадити значну суму, а ви будете поруч із онуком.

— Саме так, Кириле. Це ідеальний варіант. Я, нарешті, знову відчуваю, що маю мету.

Моє життя наповнилося новою активністю. Я почала готувати квартиру до приїзду доньки, зятя та майбутнього онука. Я почала перебирати свої речі, викидати непотрібне, щоб звільнити місце.

Мої руки були зайняті, а голова — планами. Я замовила нові полиці для комода, щоб розмістити там дитячі речі. Я обирала кольори для стін у кімнаті, де мала оселитися Софія.

— Як ти гадаєш, Софійко, цей відтінок рожевого буде занадто яскравим? — питала я, показуючи на зразок фарби.

— Ні, мамо, він ідеальний! — радісно відповідала вона. — Дякую тобі за все.

Мої розмови з подругами теж змінилися. Замість того, щоб обговорювати зраду Павла і мою самотність, я обговорювала пелюшки, коляски та дитяче харчування.

— Олено, ти просто розцвіла! — дивувалася Валентина. — Розлучення тобі пішло на користь!

— Я просто зрозуміла, Валю, що життя не закінчується. А справжнє щастя — воно в моїх дітях, і тепер в онукові.

Я прибирала його, Павла, речі, і це не викликало вже такого болю, як раніше. Я просто складала їх акуратно в коробки, як давно минулий етап.

Я знову була потрібна, і я знову була щаслива. І я знала, що цей новий період мого життя буде набагато кращим, ніж попередній, бо він буде наповнений безумовною любов’ю та новою надією.

Головна картинка ілюстративна.