— Благаю, вислухайте мене! — голосила свекруха крізь сльози, стискаючи дверну ручку, ніби то була остання соломинка в бурхливому морі.

Я стояла на порозі своєї маленької квартири, тримаючи за руку п’ятирічного Андрійка, і холодно подивилася на неї. Мій син, з тими самими карими очима, як у його батька, ховався за моєю ногою, не розуміючи, чому ця незнайомка так голосно плаче.

“Ні, Ольго Петрівно. Нам нема про що говорити”, — відрізала я, і мій голос звучав твердо. Я зачинила двері перед її носом, і лише тоді відчула, як тремтять коліна.

Скільки разів я уявляла цей момент? Скільки ночей не спала, думаючи, як відповім на її прохання? А тепер, коли вона нарешті прийшла, благаючи про прощення, я не відчула ні жалю, ні радості. Тільки порожнечу. Бо що може зцілити жалі, яких вона завдала мені роками?

Та чи зможу я колись забути, як вона вигнала мене на вулицю на 6 місяці, з тими ж речами, з якими я приїхала до її дому п’ять років тому?

Я приїхала до Києва з маленького містечка на Полтавщині, де виростала з дідусем Степаном. У мене було лише один рюкзак з речами: пара светрів, джинси, улюблена книга поезій Шевченка та зубна щітка. Грошей — ні копійки, бо все, що я заробила на підробітках у шкільній бібліотеці, пішло на квиток.

Дмитро, мій наречений, зустрів мене на вокзалі з букетом ромашок і посмішкою, від якої серце танцювало. “Ліно, ти приїхала! Тепер ми разом назавжди”, — сказав він, обіймаючи так міцно, ніби боявся, що я розтану.

Я вірила йому. Вірила, що його мама, Ольга Петрівна, прийме мене як дочку. Вона ж була вдовою, жила в просторій трикімнатній квартирі на Троєщині, і Дмитро розповідав, яка вона добра, як пече пиріжки з вишнями та любить розповідати історії про молодість.

Але перша зустріч розбила всі ілюзії. Ольга Петрівна, висока жінка з акуратною зачіскою і перснем на пальці, подивилася на мій рюкзак і скривила губи. “Оце й усе? Навіть валізки нормальної не маєш? Ну, заходь, раз син привів”, — сказала вона, не простягаючи руки для вітання.

Я відчула укол, але списала на втому від дороги. “Дякую, Ольго Петрівно. Я постараюся не заважати”, — відповіла я тихо, намагаючись усміхнутися. Дмитро тим часом ніс мій рюкзак до кімнати, бурмочучи: “Мамо, Ліно — найкраща дівчина на світі. Ти її полюбиш!”

Перші дні були як медовий місяць. Ми з Дмитром гуляли Подолом, їли морозиво на Андріївському узвозі, планували весілля. А Ольга Петрівна трималася осторонь, але я чула, як вона шепотілася з сусідкою по телефону: “Привела з одним рюкзаком, ніби жебрачка. А син мій — золотий хлопець, міг би й кращу знайти”.

Я робила вигляд, що не чую, і старалася допомагати по дому: мила посуд, прасувала Дмитруві сорочки, навіть навчилася готувати її улюблений борщ з пампушками. “Ой, Ліно, ти ж як дочка для мене!” — казала вона іноді, але в очах світилася фальш.

Одружились ми тихо, в міському РАЦСі, з кількома друзями. Ми оселилися в тій самій квартирі, бо Дмитро казав: “Економимо на окрему, а то ж зараз інфляція, ціни скачуть”.

Я погодилася, бо любила його і вірила, що все налагодиться. Але поступово Ольга Петрівна почала показувати кігті. Особливо коли я вступила до університету на філфак, щоб вчитися на викладача.

“Навчання? А на що жити будете? Краще йди на роботу, а то ми тебе не повинні  годувати”, — бурчала вона, коли я сідала за книжки. Дмитро заступався: “Мамо, Ліна розумна, вона все потягне. Я ж заробляю 15 000 гривень, вистачить на всіх”. Але Ольга Петрівна лише зітхала: “Ох, синку, ти надто довірливий. Не всі такі, як ти”.

Я намагалася бути ідеальною: вставала о п’ятій, варила каву для всієї родини, бігла на пари, а ввечері — вечеря на столі. Одного разу, коли Дмитро затримувався на роботі, Ольга Петрівна покликала мене на кухню. “Ліно, доню, сідай. Треба поговорити”.

Я сіла, серце калатало. “Ти ж розумієш, що Дмитро — моя єдина надія? Я його виростила одна, після того, як батько пішов. А ти з тим рюкзаком. Обіцяй, що не підведеш його”.

Я кивнула: “Обіцяю, Ольго Петрівно. Я люблю його більше за все”. Вона всміхнулася, але в тій усмішці ховалося щось загрозливе. “Добре, якщо так. Але я не повинна ні любити, ні годувати тебе. Мій пріорітет – син”.

З часом дрібниці накопичилися в гори. Ольга Петрівна не працювала жила на гроші свого сина, — але керувала всім. “Ліно! Кава охолола! Завари нову, з молоком, гарячим!” — кричала вона з кімнати, дивлячись серіали.

Я бігла, бо знала: якщо не так, почнуться зауваження. “Ти що, не вмієш? Я ж не для того тебе прийняла”.

Одного вечора, коли я приходила з універу втомлена, вона влаштувала справжній концерт. “Ліно, де мій чай? Ти ж обіцяла! І печиво візьми, свіже, з шафи”.

Я, тримаючи сумку з підручниками, поплелася на кухню. “Ольго Петрівно, я щойно з лекцій, дайте хвилинку”. “Хвилину? Ти думаєш, я чекатиму? Йди швидше!”

Я налила чай, додала лимон, бо знала, що вона любить кислий. “А цукор? Ти що, сліпа?” — вона відсунула чашку. Я вибачилася, додала цукор. “Гарячий надто! Ох, молодь нинішня”

Дмитро бачив усе, але мовчав. “Ліно, мамі важко, вона самотня. Терпи, кохана”. Я терпіла, бо виростала з дідусем Степаном, який вчив: “Старших поважай, Ліно. Життя — це дисципліна”.

Дідусь учитель історії, виховував мене у дисципліні: підйом о шостій, читання класиків, прибирання дому. “Ти — жінка, а жінка мусить бути опорою”, — казав він, гладячи мою голову.

Я любила його, бо він був єдиним, хто після маминої втрати піклувався про мене. Тому в Києві, далеко від нього, я не наважувалася сперечатися з Ольгою Петрівною. Наче з новим “дідом”, тільки без тепла.

Але одного дня все змінилося. Я відчула слабкість, постійну втому. Лікарі в поліклініці сказали: проблеми з імунітетом. “Потрібно лікуватися, відпочивати. Не плануйте дітей поки що”, — попередили мене.

Я заплакала в кабінеті, бо мріяла про малюка з Дмитром. Дома я розповіла йому тихо: “Дмитре, лікарі кажуть, що зараз не час. Але ми вилікуємося, правда?” Він обійняв мене: “Звісно, сонечко. Головне — ти. Мама допоможе”.

Але Ольга Петрівна, почувши, спалахнула. “Що? Я мушу відмовитись від онуків? Оце так! А я чекала онука, щоб душу гріти. Ти ж обіцяла не підводити!” Я стояла, опустивши голову: “Ольго Петрівно, це тимчасово”. “Тимчасово. Дмитро заслуговує на хорошу дружину!”

З того дня життя змінилось у гіршу сторону. Вона почала говорити при синові: “Синку, подумай, може, тобі кращу знайти? Ту, що зможе дати нормальну сім’ю”.

Дмитро сердився: “Мамо, припини! Ліна — моя дружина”. Але я бачила, як він вагається. А я, втомлена, з сивим волоссям на скронях у 25 років. Руки тремтіли, коли я мила посуд, а емоції скакали: то сміх без причини, то сльози. Ольга Петрівна користувалася цим: “Ліно, ти сьогодні не прасувала? Сорочки мої зім’яті! Йди перероби все!” Я йшла, бо боялася втратити Дмитра.

Одного вечора я не витримала. “Дмитре, може, переїдемо? Орендуємо маленьку однушку, я буду підробляти репетиторством. Не хочу більше терпіти твою маму”.

Він засміявся: “Переїдемо? Навіщо? Тут усе зручно: велика квартира, мама готує. Ти що не розумієш, що тут усе своє? Чого йти в чужу хату?” Я заплакала: “Але вона мене не любить. Ти не бачиш?” “Дурниці! Мама добра, просто звикає”. Я замовкла.

А потім з’явилася Наталя. Ольга Петрівна “випадково” познайомила сина з нею на дні народження подруги. Наталя — молода, весела, працює медсестрою в клініці.

“Дмитре, це Наталя, дочка моєї знайомої. Така гарна дівчина!” — щебетала свекруха. Я бачила, як Дмитро дивиться на неї: довге волосся, сміх як дзвіночки. “Привіт, Наталю. Я Дмитро”, — сказав він, і вони розговорилися. Я сиділа осторонь, посміхаючись крізь силу.

Через тиждень я помітила: він приходить пізно, пахне чужими парфумами. “Дмитре, що відбувається?” — запитала я одного разу, коли ми лишилися вдвох.

Він відмахнувся: “Робота, сонечко. Не вигадуй”. Але Ольга Петрівна підливала масла: “Чоловікам треба розваги. Ти ж не можеш йому дати того, що Наталя”.

Я чула їхню розмову крізь стіну: “Синку, подумай добре. Наталя — здорова, весела. Подумай про майбутнє”. Дмитро бурмотів: “Мамо, я люблю Ліну”. Але я знала: кінець близько.

Одного дощового вечора все пішло шкереберть. Я повернулася з універу, а в кухні — Наталя, сміється з Дмитром. Ольга Петрівна наливає чай. “Ліно, приєднуйся! Наталя така мила, розповідала анекдоти”.

Я стояла в дверях, мокра від дощу: “Що вона тут робить?” Наталя всміхнулася: “Ой, вибач, я просто зайшла. Дмитро казав, ти не проти”. Дмитро почервонів: “Ліно, у нас гості, що за питання. Будь ввічливою”. Я пішла до спальні, запкрилась.

Вночі він постукав: “Відкрий, поговоримо”. Я відчинила, сльози котилися: “Ти зраджуєш мені?” Він зітхнув: “Ліно, ти змінилася. Ти втомлена, вічно незадоволена, ми віддалились. Наталя вона дає мені сили”. “А наша сім’я? Наші мрії?” — шепотіла я. “Які мрії? Ти не можеш подарувати того, про що я так мрію, мама тебе терпіти не може. Це все помилка”. Він зняв обручку, поклав на тумбочку: “Йди, якщо хочеш. Я не тримаю”.

Я плакала всю ніч, згадуючи наші перші зустрічі. На ранок зібрала рюкзак. “Дмитре, я йду. До діда”. Він кивнув: “Бувай. Може, колись дружити будемо”. Ольга Петрівна стояла в коридорі: “Нарешті! Ти ж прибула з нічим, з нічим і йди”.

Я мовчки вийшла, але на сходах відчула різке погіршення стану. Коліна підкосилися, я мало не впала, тримаючись за перила. “Допоможіть!” — прошепотіла я, але голос тремтів.

Дмитро почув, вибіг: “Ліно! Що з тобою?” Він викликав швидку, бо в мене не було телефону. В лікарні лікарі сказали: “Ви при надії! Три тижні. Потрібен спокій”.

Дмитро ахнув: “При надії? Але нам сказали, що це не можливо” Ольга Петрівна, яка приїхала, скривилася: “Фокуси все. Це не можливо”. Але Дмитро раптом твердо: “Ні, мамо. Я хочу сина. Ліна лишиться дружиною, офіційною. Дитина в повній сім’ї ростиме. А Наталя? Ну, вона розуміє”.

Я лежала в палаті, знесилена: “Дмитре, ти серйозно?” “Так. Ти будеш мамою, я — татом. Решта — неважливо”. Ольга Петрівна кипіла: “Синку, ти не розумієш на що йдеш. З Наталею у тебе буде щасливе життя!” “Досить, мамо. Я вирішив”.

Перші місяці були дивними. Дмитро купував речі для малюка: візочок, одяг, іграшки. Платив за мої аналізи: “Ліно, бережи себе. Для нас”, — казав він, цілуючи в чоло.

Я намагалася повірити. Навіть диплом захистила на “відмінно”, хоч і над силу. Ольга Петрівна затихла, але я знала: буря назріває. Мені було зле постійно. “Дмитре, мені погано” — шепотіла я. Він кивав: “Відпочивай”.

Але свекруха ожила: “Ліно! Кава! Зроби гарячу, з вершками для Галини, моєї подруги!” Я, бліда як привид, попленталася: “Ольго Петрівно, я не можу.” “Не можеш? То йди в ліжко, ледащице! А каву хто зробить?”

На шостому місці мене поклали у стаціонар. Мені потрібен був спокій і нагляд спеціалістів. Але спокою я не мала, бо свекруха телефонувала щоденно і розповідала яку то послугу вони мені зробили, коли мене прийняли і що я не виправдала їхніх сподівань. А от наталя, вона найкраща пара її сину.

Одного дня вона ж принесла мені мої речі прямо в палату. Сказала, що Дмитро живе із Наталею а я вільна і турбувати їх не повинна. Я зателефонувала Дмитру – тиша.

“Май сміливість сказати мені правду. Не через маму” – написала я йому. “Мама права” – була його відповідь. На тому і все.

Мене забрав дідусь додому уже після появи синочка. нічого не казав, лиш зітхав. Вже коли їхали в авто раптом заговорив про те, що знайшов мені роботу і що буде допомагати із правнуком, аби тільки я влаштувалась.

В декреті я й не була, одразу почаа працювати вчителем у сусідньому селі. Паралельно підробляла написанням текстів. Син ніби відчував, як мені важко, був тихим і спокійним.

А потім у моєму житті з’явився Леонід. Старший від мене на 20 років, вдівець. Спочатку підвозив мене додому, потім почав допомагати по господарству, зрештою покликав заміж.

Ми не живемо багато, але маємо власний дім, працюємо, ростимо наших діток. Я нарешті маю те, про що мріяа все життя: сім’ю де мене люблять, поважають, де мене чекають.

Минуло п’ять років і на порозі мого дому з’явилась колишня свекруха. Голосила. Виявилось, що її син переніс недугу, малорухомий нині. Мусила продати трикімнатну квартиру, аби впоратись з усім. Нині вони живуть у невеличкій квартирі на околиці.

До мене приїхала бо я мати її онука. Бо ми ж сім’я і я повинна допомагати. Двері перед нею я зачинила.

Мені шкода колишнього чоловіка, шкода свекруху, але тим людям я нічого не винна. А в мого сина є справжній тато. Ну хіба ж не так?

Головна картинка ілюстративна.