fbpx
Історії з життя
– Ні, онучка, моя дорога. По – перше я не «агов», а по – друге не твоя прислуга. Хочеш їсти? Вставай, та сходи в курник за яйцями. По дорозі в город заглянь, огірочків з грядки збери. Ось тоді і поснідаємо. І запам’ятай, жити ти будеш у мене, а зі мною так не розмовляють. А годувати того хто не працює, ніколи не буду

— Агов, як там тебе? Їсти давай швидше – капризно сказала Нюра.

Баба Віра склала руки на животі:

– Ні, онучка, моя дорога. По – перше я не «агов», а по – друге не твоя прислуга. Хочеш їсти? Вставай, та сходи в курник за яйцями. По дорозі в город заглянь, огірочків з грядки збери. Ось тоді і поснідаємо. І запам’ятай, жити ти будеш у мене, а зі мною так не розмовляють. А годувати того хто не працює, ніколи не буду.

Нюра аж підскочила:

– Ще й як будеш. Ти теж запам’ятай, я ніколи не прошу, а кажу як треба зробити. І мені завжди дають все, що я хочу.

Баба Віра подивилася на неї і глибоко зітхнула:

– Так, розбалували тебе дочка моя, Царство їй Небесне. Але я все сказала, а ти почула – і голосно грюкнула дверима.

Постояла на ганку, послухала. Тиша. «Зголодніє, встане» подумала вона і пішла на город грядки полоти. Там і дала волю сльозам, поки ніхто не бачить. Це перед онукою вона обличчя тримає, а насправді всередині все щеміло. Доньку, вона прогледіла. Не помітила, що Люба її зросла самозакоханою і доброго нічого не пам’ятала. Начебто і не балувала сильно, спуску теж не давала. Але вийшло те, що вийшло.

Колись давно Віра зробила велику помилку в своєму житті. Вигнала свого чоловіка і батька своєї дочки. Михайло був у неї хорошим сім’янином. Всі, навіть, заздрили. Віра, вчителька молодших класів, не знала з якого боку до худоби підходити. Це потім її життя навчило. А так все Михайло робив. А у неї нескінченні зошити, та педради. Сама вона була з міста, приїхала в село за розподілом. Спочатку хотіла відпрацювати визначений термін і поїхати назад. Але Михайло, такий гарний і ніжний, сплутав всі її плани. Тільки через нього, вона залишилася тут в селі. А згодом так звикла, що їхати звідси вже не хотілося.

Вони одружилися, хоча її батьки були проти. Інтелігенти в четвертому поколінні, не прийняли зятя. Їм він здавався надто простим і не дуже освіченим. Вони Вірочку свою завжди сватали за сина своїх знайомих, Павлика. Але Віра дівчиною була впертою і завжди домагалася свого. Вона вирішила, що з часом батьки її Михайла полюблять таким як він є. Але на жаль, не склалося.

Так ось, коли Любі було років десять, Михайло зрадив Вірі. Сама вона не бачила, але їй про це розповіли в подробицях. І навіть вказали на розлучницю. Віра терпіти не стала і виставила Мішу з дому. Хоча він їй клявся, що нічого такого у них не було. А потім, уже після розлучення він занедужав. Віра все ображена була, а він, мов свічечка зітлів за кілька місяців.

Дочка після школи поїхала в місто. І з кожним її приїздом, Віра з жалем відзначала, що Люба змінилася. А коли сказала, що заміж виходить за людину старшу від неї на тридцять років, за голову схопилася. Стала переконувати Любу, що не можна так губити свою молодість. На це дочка цинічно заявляла, що виходити заміж з любові не в моді, а з розрахунку в самий раз. Тоді Віра їй сказала:

– Я не хочу бачити, як ти життя своє руйнуєш. І тому в цьому балагані, під назвою весілля, брати участь не буду.

Люба просто знизала плечима і поїхала. Вийшло, що назавжди. Віра навіть не знала, що у неї внучка є, поки з опіки не подзвонили.

Виявилося, що дочка з зятем назавжди лишилася в горах, де відпочивали. Нюшу вони з собою тоді не взяли, вирішили відпочити удвох. А Вірі про те, що трапилось одразу ніхто і не повідомив нічого, адже ніхто з їхнього оточення не знав, що у Люби є мати. А опіка підняла всі документи в пошуках рідних дівчинки, тоді і з’ясувалося, що у малої бабуся рідна є. Так Нюша і опинилася в її будинку.

Віра витерла сльози і пішла в будинок. Нюша навіть не вставала. Віра подивилася на неї, душа заридала, але вона взяла себе в руки і строго сказала

– Анно, ти ж уже доросла дівчинка, невже не можна встати і привести себе в порядок?

Дівчинка надула губи:

– Я Нюра, або Нюша. Так мене клич. І буду лежати доти, поки ти мені одяг не подаси і сніданок.

Віра подивилася на годинник і усміхнулася:

– Так уже обід. Але ти мої умови знаєш і я не поступлюсь.

Нюра помовчала трохи, потім знехотя сказала:

– Показуй свій курник.

Віра стримуючи сміх, милувалася потім на внучку, всю в пір’ї і посліді, але без яєць.

Так крок за кроком, Віра перевиховала внучку. До своїх вісімнадцяти років, вона з легкістю могла і грядки прополоти і за коровою гній прибрати. Всі її панські замашки залишилися в минулому. Але Віру все одно непокоїть одна ситуація. Адже у Нюші, як у спадкоємиці, пристойні гроші на рахунках були. Сама Віра, як опікун, звідти ні копійки не взяла, вони жили тільки на пенсію. Її, та Нюрину.

А раптом великі гроші, знову її дівчинку зіпсують? Але надія все таки є, адже не дарма всі ці роки, вона вкладала в неї стільки сил.

Автор не вказаний.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page