— Ти серйозно думаєш, що я нічого не чула? — мій голос тремтів, хоч я намагалася тримати його рівним, стоячи посеред вітальні Софії, де ще вчора ми сміялися за чаєм. — Я чула кожне слово. “Приїду о дев’ятій, кохана, чекай з ігристим, яке ти любиш”. Це був голос мого чоловіка, Софія. Мого. Чоловіка.

Вона стояла біля вікна, тримаючи телефон так міцно, що кісточки пальців побіліли. Її очі, завжди такі теплі, тепер уникали моїх.

— Марія, — почала вона, але я підняла руку.

— Ні. Спочатку ти поясниш. Скільки це триває? Скільки разів ти дивилася мені в очі й усміхалася, знаючи, що маєш відносини з моїм чоловіком?

Вітер за вікном шелестів листям, але в кімнаті панувала така тиша, що я чула, як б’ється її серце. Або, можливо, це було моє.

— Це не те, що ти думаєш, — нарешті прошепотіла вона.

— А що я думаю? — я зробила крок уперед. — Що моя найкраща подруга з дитинства, з якою ми ділили кожну таємницю, кожну сльозу й радість, тепер ділить зі мною чоловіка? І ще має нахабство казати, що “це не те”?

Вона опустила голову.

— Це почалося випадково. Після тієї корпоративної вечірки в “Срібному озері”. Він був веселенький, я теж. Ми просто.

— Просто? — я відчула, як щось всередині мене ламається. — Просто зруйнували двадцять років дружби й п’ять років мого шлюбу?

Я повернулася й пішла до дверей, але її голос зупинив мене:

— Марія, зачекай! Я не хотіла, щоб ти дізналася так. Я люблю його.

Це було так боляче. Я обернулася.

— А я? Я тобі довіряла. Як сестрі. А ти?

Я не змогла договорити. Вискочила з її квартри не бачачи світу білого перед очима.

Це був звичайний вівторок, коли все почалося. Мені тридцять два, я дизайнерка інтер’єрів з Києва. Того дня я поверталася додому після довгого робочого дня в офісі на Подолі.

Мої ноги гули від біганини по об’єктах, а в голові крутилися креслення нової квартири на Печерську, де замовник наполягав на “скандинавському мінімалізмі з елементами бароко” — комбінація, яка здавалася мені абсурдною, але платили за неї як за три об’єкти.

Я зупинилася біля квіткового кіоску біля метро “Золоті ворота” й купила букет півоній — улюблених квітів Софії. Ми не бачилися майже місяць, і я скучила.

З дитинства ми були нерозлучні: разом у садочку, разом у університеті на архітектурному. Вона завжди була тією, хто сміявся найголосніше з моїх жартів, хто приносив мені курячий бульйон, коли я хворіла, хто плакав зі мною, коли мій перший хлопець покинув мене перед випускним.

Останнім часом вона змінилася. Стала уникати зустрічей, відповідала короткими повідомленнями, посилаючись на “напружений графік у салоні краси”.

Її салон “Лілія” на Хрещатику процвітав — 45 квадратних метрів розкоші з мармуровими стійками та італійськими шампунями за 800 гривень за флакон. Я пишалася нею. Але щось було не так.

Коли я підійшла до її будинку на бульварі Лесі Українки, консьєржка тітка Валя усміхнулася мені:

— Марійко, а Софія вдома. Тільки що піднялася. З кимось по телефону довго говорила, голосно так.

Я подякувала й піднялася на п’ятий поверх. Двері були прочинені — Софія завжди забувала зачиняти, коли поспішала. Я хотіла зробити сюрприз, тому тихенько просунулася в передпокій. І тут почула голос.

Чоловічий голос. З її телефону на гучномовці.

— …о дев’ятій, кохана. Привезу те ігристе придбав спеціально для тебе у останній поїздці. Пам’ятаєш, як ми пили його на терасі в Одесі?

Мій світ зупинився. Цей голос я знала краще за свій. Це був голос Олега. Мого Олега. Того, з ким я прокидалася щодня протягом п’яти років. Того, хто цілував мене в потилицю щоранку й казав: “Моя королева”.

Я завмерла в передпокої, притулившись до стіни. Софія відповіла:

— Обіцяю, тебе чекає сюрприз. Я дещо прикупила для нас.

— Ти мене хочеш здивувати? — сміявся він.

— Так. І ще я приготую ті креветки в вершковому соусі. Ти казав, що в Марії вони завжди пересмажені.

Вони сміялися. Разом. Наді мною.

Я не пам’ятаю, як опинилася у вітальні. Пам’ятаю лише, що Софія увійшла з кухні з двома келихами в руках і завмерла, побачивши мене.

— Марія? — її голос тремтів. — Ти? Як давно ти тут?

Я не відповіла. Просто показа рукою на її телефон.

— Це, — почала вона.

— Не треба, — перебила я. Мій голос був не моїм. — Я все чула.

Вона поставила келихи на стіл. Руки тремтіли.

— Марія, дозволь пояснити.

— Пояснити що? — я відчула, як сльози котяться по щоках, але не витирала їх. — Що ти зустрічаєшся з моїм чоловіком? Що ви плануєте романтичні вечері, поки я на роботі проектую квартири для чужих сімей? Що ви смієтеся надо мною?

Вона зробила крок до мене.

— Це не так. Тобто це почалося недавно. Він був нещасний у шлюбі…

— Нещасний? — я розсміялася, але сміх вийшов гірким. — Він казав мені, що любить. Ми мріємо про дитину. Що купимо квартиру в новому ЖК на Позняках. Пам’ятаєш? Ти допомагала вибирати планування!

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Я винна. Але він сказав, що ви вже не разом. Що спите в різних кімнатах.

— Брехня! — я крикнула. — Ми спимо в одному ліжку! Він обіймає мене щоночі! Чи це теж брехня?

Вона мовчала.

Я взяла свою сумку.

— Скільки це триває?

— Три місяці, — тихо відповіла вона.

— Три місяці, — повторила я. — Три місяці брехні. Три місяці, коли ти дивилася мені в очі й казала: “Як справи в шлюбі?” Три місяці, коли ти приходила до нас на вечерю й усміхалася моїй мамі.

— Марія.

— Ні. Досить.

Я пішла до дверей. Але на порозі зупинилася.

— Знаєш, що найгірше? Я прийшла бо переймалась за тебе. Думала, ти просто зайнята. Принесла твої улюблені півонії. Вони в передпокої, до речі. Може, Олег оцінить.

Двері зачинилися. Я спускалася ліфтом, і вперше за довгий час відчула полегшення?

На вулиці було прохолодно. Я йшла бульваром Лесі Українки, не відчуваючи ні холоду, ні втоми. Мій телефон вібрував — Олег. Я скинула дзвінок. Потім ще раз. І ще.

Нарешті я відповіла.

— Марія, де ти? — його голос був стурбованим. — Я вже вдома, а тебе немає. Думав, може, затрималася на об’єкті.

— Я в Софії була, — холодно відповіла я.

Пауза.

— І що?

— Що я чула вашу розмову. Про ігристе. Про сюрприз. Про креветки.

Знову пауза. Довша.

— Марія, це не те, що ти думаєш…

— Знову ця фраза, — я розсміялася. — Знаєш, Олег, я втомилася. Втомилася від брехні. Від твоїх “пізніх нарад”. Від того, як ти приходиш додому о півночі й пахнеш її парфумами — тими, що з нотами ванілі та сандалу. Я думала, це новий одеколон.

— Я можу пояснити…

— Не треба. Я все зрозуміла.

Я вимкнула телефон і пішла далі.

Наступного дня я не пішла на роботу. Замість цього поїхала до нашої з Олегом квартири на Оболоні, зібрала його речі й виставила в коридор. Чемодан з костюмами — той, що ми купували в аеропорту Барселони за 200 євро. Його улюблені кросівки Nike, які він носив на пробіжки. Навіть ту краватку з шовку, яку я дарувала на річницю.

Потім я змінила замки. Майстер з ОСББ дивувався:

— Маріє Сергіївно, а куди ж чоловік дінется?

— До подруги, — усміхнулася я. — У них там ремонт.

Коли Олег прийшов увечері, я відкрила двері на ланцюжок.

— Марія, відкривай! — голосив він. — Це наша квартира!

— Ні, — спокійно відповіла я. — Це моя квартира. Твої речі в коридорі. Можеш забрати. Або я викличу смітників.

— Марія, будь ласка. Куди я піду. З нею все не серйозно. Вона сама.

— Олег, — я подивилася йому в очі. — Ти обрав. Тепер живи з вибором.

Я зачинила двері.

Минуло два місяці. Знаю достеменно, що колишній чоловік і моя подруга не разом. Розбіглись після двох тижнів спільного проживання. Олег ходить за мною і просить про те, аби ми знову були разом. Навіть мама моя каже, що я повинна пробачити, бо то була помилка.

Я вже й сама не знаю,як бути. Може й справді, простити?

Головна картинка ілюстративна.