─ Мені було 20. Зустрічалася з одним хлопцем. Доволі довго. Вирішили жити разом. Пам’ятаєш кінець 90-х? Ось і ми: моталися в Польщу, намагалися заробити. А тут бац ─ дві смужки. Я розгубилася, а Вадик ─ так хлопця звали, умовив мене зробити просту, як він казав, процедуру. Сказав, що пізніше про дітей подумаємо. А зараз ─ ну зовсім не на часі. І я послухалася. Пішла і зробила.
Лариса замовкла. Було видно, що вона насилу підбирає слова, щоб продовжити розповідь. Я не квапила.
─ Через кілька днів ми поїхали в Польщу на місяць. Жили в різних будинках ─ так вийшло. Жодного разу разом не ночували. Повернулися додому, але кожен поїхав до своїх батьків. Просто квартиру, яку ми орендували, здали іншим людям. Розлука затягнулася ще на два тижні: поки шукали нове житло.
Я згадала, що лікар просила прийти на обстеження після процедури. Вирішила піти. Прийшла, мене подивилися і оголосили, що я при надії! Я їм кажу, що такого бути не може. Я чоловіка свого не бачила майже два місяці. А вони сміються, мовляв, значить хтось інший тебе ощасливив.
Тут я не на жарт перелякалася, розплакалася. Нагадую лікарю, що зробила і клянусь всім на світі, що ні з ким не була.
Оглянули. А термін майже три місяці! Тут уже білі халати засмикалися. Сильно просили завершити почате. це не жарти! Дитина залишилася після такої процедури! Якою вона буде? А, якщо щось негаразд із нею? І як таке взагалі можливо?!
Поки вся ця метушня відбувалася, в мені якась тверда впевненість з’явилася. Не буду нічого робити! Якщо так сталося, значить на світ з’явитися повинен! Для чогось же Бог його врятував! Так і сказала всім. Ті зрозуміли, що умовляти марно. Тут же мене на облік поставили заднім числом.
─ Нічого собі, ─ кажу я, ─ і що сталося з дитиною?
─ Нічого не сталося. Здоровий хлопчик ощасливив маму своєю появою на світ. Зараз йому вже 25.
─ То це твій Кирило?
─ Ну так. Більше я на материнство не наважувалася.
─ А як Вадик відреагував? ─ мене розпирала цікавість цікавість.
─ Спокійно відреагував. Запропонував одружитися. Що ми незабаром і зробили.
─ Який молодець! ─ з полегшенням констатую я очевидний на мій погляд факт.
─ Чому ти так вирішила? ─ цікавиться Лариса.
─ Ну як же. Ти зробила все як він просив. З ним не жила. Він міг подумати, що це не його дитина. А він тобі повірив, заміж взяв.
─ Ні, Світлано! Він мені не повірив. Вірніше, не повірив, що я зробила, як він просив. Він вирішив, що я спеціально дитя залишила, щоб одружити його на собі. Я потім це зрозуміла: 13 років терпіла, ніяк не могла усвідомити причину його ставлення. А одного разу він випив і все мені пояснив. Я сина забрала і пішла в чому стояла. Так і живемо ми з Кирилом відтоді. Тільки вдвох.
─ То син все знає?
─ Ти що? З глузду з’їхала? Ніколи йому цього не розповім! Подумає, що небажаною дитиною був. Хоча з цього все і почалося. Чудовий хлопець виріс. Нещодавно університет закінчив. Працює. На дівчаток тільки не дивиться. Каже, що ніхто не буде любити його, так як я. Я теж не намагалася і не збираюся особисте життя влаштовувати. Не вірю, що є щасливі шлюби на світі.
Ось така історія. Хочеш, напиши. Тільки, щоб ніхто не здогадався про кого з твого оточення йдеться.
─ Не хвилюйся. Не здогадаються.
Ми побули в кафе ще якийсь час і розійшлися. Два тижні я ходила під враженням, не уявляючи, як про це написати. А потім вирішила розповісти, як все було насправді. Вигадка в таких випадках ─ штука небезпечна.
Автор: Svіtlana Sushkо.
Фото ілюстративне.
