— Мамо, ти и ж обіцяла допомагати нам у всьому! А тепер просто викидаєш нас на вулицю, ніби ми чужі люди?
— Артеме, я нічого не викидаю. Я просто кажу, що ви дорослі й маєте будувати своє життя самостійно. Чому ти думаєш, що все має бути легко й без зусиль?
— Бо ти моя мати! Ти маєш підтримувати мене, а не ставити якісь дурні умови! Ольга тільки те й робить, що плаче через тебе, каже, що ти нас не любиш по-справжньому!
— Якщо Ольга так думає, то хай подумає ще раз. Я люблю тебе, сину, але не збираюся поступатись своїм спокоєм заради чиїхось забаганок. Ви хочете бути разом — будьте, але шукайте свій куточок.
— Ти егоїстка! Тільки про себе думаєш! Ми ж ледве виживаємо, а ти могла б просто дати нам кімнату!
— Егоїстка? А те, що ви хочете жити за мій рахунок, не думаючи про майбутнє, — це що, щедрість?
Я пам’ятаю той вечір так, ніби він був учора. Ми сиділи за кухонним столом, повітря було наче наелектризоване, кожне слово падало важко, наче камінь.
Артем дивився на мене з образою, Ольга поруч тримала його за руку, але мовчала, тільки очі її блищали від сліз. То була найгостріша мить у нашій розмові, коли все висіло на волосині. Але щоб зрозуміти, як ми дійшли до цього, треба повернутися трохи назад.
Мене звати Марина, мені трохи за п’ятдесят, і я живу в просторій трикімнатній квартирі в тихому районі Києва. Працюю бухгалтером у великій фірмі, маю стабільний дохід, який дозволяє мені не турбуватися про дрібниці.
Мій син Артем — студент третього курсу економічного факультету. Він завжди був добрим хлопцем, слухняним у дитинстві, але з віком став більш упертим, особливо коли справа доходила до його бажань.
Приблизно рік тому Артем почав зустрічатися з дівчиною на ім’я Ольга. Вона з невеликого містечка на заході України, приїхала до столиці навчатися на тому ж факультеті.
Ольга жила в гуртожитку — типовому студентському, де правила суворі: комендантська година, чергові перевірки, і жодних довгих візитів від хлопців.
Батьки її не могли дозволити собі оренду окремої квартири, тож вона тулилася в кімнаті з кількома сусідками, економлячи на всьому.
Артем швидко познайомив мене з Ольгою. Вони прийшли разом на вечерю, і я відразу відчула, що дівчина мені подобається. Вона була ввічливою, усміхненою, завжди дякувала за найменше.
Приносила то домашнє печиво, яке пекла сама в гуртожитку на спільній кухні, то маленькі сувеніри з ярмарків — якісь милі дрібнички. Ми розмовляли про навчання, про фільми, про рецепти.
Ольга розповідала про своє містечко, як там тихо й затишно, і як їй подобається Київ, попри весь галас.
Зустрічалися вони переважно в кафе чи парках, іноді гуляли містом. До нас додому приходили нечасто — на обід чи просто посидіти годинку-дві. Я не заперечувала, навпаки, раділа, що син знайшов когось близького.
Артем сяяв, коли говорив про неї, і я думала: може, це серйозно.
Але одного осіннього вечора все змінилося. Вони прийшли вдвох, трохи схвильовані, з якимись таємничими поглядами. Я вже готувала вечерю — смажила котлети, варила картоплю, накрила стіл.
Сіли ми втрьох, спочатку говорили про буденні речі: про сесію, про погоду, про нові фільми.
Артем довго крутив чашку в руках, а Ольга час від часу штовхала його ліктем.
— Мамо, — нарешті почав він, — ми з Ольгою багато думали… Ми хочемо бути ближче один до одного, розумієш?
Я усміхнулася.
— Звісно, розумію. Ви молодці, що так серйозно ставитеся до почуттів.
Ольга почервоніла, а Артем продовжив:
— І ми вирішили… ну, спробувати жити разом. Щоб краще пізнати одне одного перед… серйозними кроками.
Я кивнула, чекаючи продовження.
— І ми подумали, що найкраще — переїхати сюди, до тебе. Квартира ж велика, три кімнати, ми б не заважали…
Ось тоді я відчула, як серце стиснулося. Я знала, що таке можливо, але не очікувала так швидко.
— Артеме, поміститися ми, звісно, помістимося. Але чи варто це робити? Я багато чула історій, як молоді пари починають жити з батьками, і все закінчується непорозуміннями. Кухня одна, ванна одна, звички різні…
Артем перебив мене:
— Мамо, але ж ми будемо обережні! Ольга гарно готує, допомагатиме по дому. Правда ж, Олю?
Ольга кивнула енергійно.
— Так, тітко Марино, я б усе робила: прибирала, готувала. Я не хочу бути тягарем.
Я подивилася на неї з теплотою, але твердо сказала:
— Дякую, доню, за такі слова. Але справа не в допомозі по дому. Справа в тому, що ви двоє маєте навчитися бути самостійними. Якщо ви плануєте майбутнє разом, то чоловік — а це ти, Артеме — має взяти відповідальність. Шукати роботу, планувати бюджет, знаходити житло.
Артем насупився.
— Але ж я ще вчуся! Залишилося два роки. Де я візьму на все гроші?
— Ось саме тому я пропоную: шукайте квартиру, я допоможу з пошуком і навіть підтримку на перші місяці. А ти тим часом подумай про підробіток чи перехід на заочку, щоб поєднувати.
Ольга тихо сказала:
— Тітко Марино, а як ви думаєте, чи змогли б ми довго ладнати, якщо б жили разом? Я маю на увазі повсякдення…
Я вдячно подивилася на неї — дівчина розумна.
— Олю, чесно? Я не впевнена. Спочатку все було б чудово, але з часом дрібниці накопичуються. Хтось хоче гучніше музику, хтось раніше лягає спати. І замість того, щоб ви двоє будували свій світ, ми б утрьох мусили пристосовуватися. А я хочу, щоб у вас було своє гніздечко, де ви самі господарі.
Артем зітхнув.
— Мамо, ти завжди все ускладнюєш. Ми ж не назавжди, тільки на час навчання.
— Ні, сину. Саме зараз найважливіше — навчитися самостійності. Якщо ви не зможете знайти вихід зараз, то як у майбутньому?
Вони помовчали. Потім Артем сказав:
— Добре, ми подумаємо.
Вони швидко зібралися й пішли. Я вийшла на балкон і побачила, як вони сіли на лавочці в дворі. Ольга говорила пристрасно, жестикулюючи, а
Артем тільки розводив руками.
— Артеме, чому ти не наполягаєш? — чула я уривки її голосу. — Твоя мама могла б зрозуміти! Ми ж не просимо багато!
— Олю, ти не знаєш її. Вона вперта, як скеля. Каже, що це для мого ж добра.
— А ти? Ти що, не хочеш зі мною жити?
— Хочу, звісно! Але як? Я не можу просто взяти й орендувати квартиру. Це ж величезні витрати!
Ольга встала.
— Тоді, мабуть, ми по-різному бачимо майбутнє…
Вона пішла, а Артем залишився сидіти, опустивши голову.
Після того випадку стосунки з сином стали напруженими. Він рідше дзвонив, приходив сам, без Ольги. Ми уникали тієї теми, але я відчувала його образу.
Одного разу він прийшов увечері, сів на кухні й сказав:
— Мамо, ти знаєш, Ольга дуже засмутилася тоді. Вона думає, що ти проти неї.
— Артеме, я не проти неї. Навпаки, вона мені подобається. Але я проти того, щоб ви починали спільне життя без фундаменту.
— Який ще фундамент? Кохання — це й є фундамент!
— Кохання важливе, але без стабільності воно швидко тьмяніє. Пам’ятаєш, як ми з твоїм татом… ну, коли він пішов? Я залишилася сама з тобою, і мусила все тягнути. Не хочу, щоб ти повторював помилки.
Він помовчав.
— Але ж ти могла б допомогти більше…
— Я допомагаю. Плачу за навчання, даю кишенькові. Але жити разом — це інше.
Ми довго розмовляли тієї ночі. Я розповідала йому про свої молоді роки, як мусила економити, працювати на двох роботах. Він слухав, іноді заперечував.
— Мамо, часи змінилися. Зараз усе дорожче.
— Тим більше треба бути готовим.
Поступово Ольга з Артемом знайшли компроміс. Вони почали шукати кімнату в комуналці, Артем узяв підробіток — розносив листівки, потім знайшов щось у кафе. Ольга теж підпрацьовувала репетиторством.
Згодом, Артем таки з’їхав і вони почали жити із Ольгою разом. Але зі мною ні син. ні Ольга більше не спілкуються. Лиш коли потрібно за навчання заплатити син таки телефонує і після сухого “привіт” нагадує про те скільки я повинна внести коштів.
Так прикро, що сльози на очі. От поясніть мені, де і в чому я не права? Чим заслужила таке ставлення?
Головна кратинка ілюстративна.
