Олена різко обернулася до Тараса, тримаючи в руках рахунок за комунальні послуги.

— Це знову за квартиру твоєї мами?! — її голос тремтів від напруги.

Тарас відірвав погляд від телефону, де гортав робочі повідомлення.

— Що там? — спокійно запитав він, хоча вже відчував, куди хилиться розмова.

— Комуналка! Знову зросла! — Олена кинула папірець на стіл. — 4500 гривень! Тарасе, ми тягнемо витрати за дві родини, а живемо на одну зарплату!

Він зітхнув, відсунув телефон і потер скроні.

— Я зрозумів. Поговорю з нею.

Олена сіла навпроти, її очі блищали від втоми. Молодший син, Данило, щойно заснув, а старша донька, Софійка, цілий день вередувала.

— Ні, Тарасе, не “поговориш”. Або вона платить за себе, або з’їжджає. Ми не благодійний фонд, щоб утримувати всіх!

У кімнаті запала тиша. На холодильнику висіли малюнки Софійки: веселка, будиночок, усміхнені фігурки.

Сім років тому Олена й Тарас одружилися. Обоє були за тридцять, із власними квартирами: у Олени — зручна двокімнатна в центрі, у Тараса — у новобудові на околиці.

— Житимемо в мене, — сказала тоді Олена. — Тут садок поруч, школа хороша, до роботи п’ять хвилин. А в тебе там до метро — ціла вічність.

Тарас погодився. Свою квартиру він купив у 26, працюючи за кордоном чи не з 18, економлячи на всьому. Це був його трофей — без батьківської допомоги, лише власною працею.

Коли вони переїхали до Олени, квартиру Тараса здали в оренду. 8 000 гривень щомісяця стали порятунком, особливо після появи Софійки, а згодом — Данила. Олена пішла в декрет, і Тарас залишився єдиним годувальником.

Усе йшло нормально, поки не з’явилася Марія Григорівна, мама Тараса, з пакетом пирогів і проханням.

— Софія з сім’єю ледве кінці з кінцями зводять, — зітхала вона за чаєм. — Двоє дітей, оренда, кредити на 150 000 гривень. Я не можу спокійно спати, Тарасику.

Олена мовчки протирала стіл, хоча він і так сяяв.

— І що ти пропонуєш? — запитав Тарас.

— Я поживу в твоїй квартирі, а свою віддам Софії з дітьми. Тільки тимчасово, поки вони не розберуться з боргами.

— А орендарів куди? — тихо запитала Олена.

— Ну, обійдетесь поки без оренди. Ви ж міцно стоїте на ногах, а я вас не обтяжу.

Марія Григорівна вміла переконувати так, що відмовити було ніяково. Тарас вагався, Олена промовчала з поваги. Через тиждень орендарі з’їхали, а Марія Григорівна оселилася в квартирі Тараса. Її ж квартиру зайняла Софія з чоловіком і дітьми. “Тимчасово”.

Перші місяці все було тихо. Марія Григорівна дзвонила Олені, дякувала:

— Ви мої рятівники! Софії тепер легше, дітки в нормальних умовах, а я нарешті висипаюся!

Олена кивала, Тарас усміхався. Допомогли — і добре. Сім’я ж.

Але вдячність швидко зникла.

Через три місяці Марія Григорівна прийшла з банкою варення і винуватим виглядом.

— Тарасику, тут рахунок прийшов 3200 гривень за комуналку. Мені тяжко, пенсія ж у мене 4500.

— Мам, але це ж ті самі суми, що ти платила раніше, — здивувався Тарас.

— Я й за свою квартиру плачу, — зізналася вона, відвівши погляд. — У Софії грошей немає, усе на кредити йде. Не виганяти ж їх?

Олена, що стояла біля плити, різко обернулася.

— Тобто ви платите за квартиру, де живе Софія, а за свою хочете, щоб платили ми?

— Ну, я ж не назавжди прошу, — зам’ялася Марія Григорівна. — Просто зараз сутужно.

— А у нас що, зайвих 3200 щомісяця є? — голос Олени став дзвінким. — У нас двоє дітей, я в декреті, ми втратили оренду в 8 000! І тепер ще маємо вас утримувати?

— Я думала, раз ви погодилися, то вам не так важко. — пробурмотіла Марія Григорівна.

— Мам, — втрутився Тарас, — ти казала, що це тимчасово. А зараз ми платимо за чужі борги. Не за тебе — за Софію.

Марія Григорівна сіла, вигляд у неї був ображено-втомлений.

— У Софії все погано, — тихо сказала вона. — У них борги. А в мене, крім вас, нікого.

Олена притисла пальці до скронь.

— А в нас, виходить, хтось є? У нас своїх негараздів вистачає! Чому всі думають, що якщо ми мовчимо, то в нас усе гаразд?

Ці слова вона стримувала місяцями. Але тепер чаша терпіння переповнилася.

Тієї ночі, вкладаючи дітей, Олена сказала Тарасу:

— Ще трохи — і я не витримаю. Ми допомагаємо тим, хто навіть “дякую” не каже. А винні ще й ми. Або ти з нею поговориш, або я. Але я церемонитися не буду.

Тарас лежав у темряві, не відповідаючи. У голові крутилися мамині слова: “Софії важко”, “борги”, “внуки”. Але вони вже звучали як тягар, а не прохання.

Він зрозумів: час компромісів минув. Неділя була похмурою. Олена переодягала Данила, Софійка малювала на килимі. Тарас ходив по кімнаті, ніби готуючись до чогось.

— Я їду до мами, — сказав він, зав’язуючи шнурки.

Олена кивнула, не піднімаючи очей.

— Будь чітким. Без “подивимося”. Ми й так занадто довго це тягнули.

— Знаю.

Він приїхав у свою квартиру, де колись жили орендарі, справно платячи 8 000 гривень. Тепер тут була Марія Григорівна: на підвіконні — фікуси, на стіні — вишита картина. На кухні гудів чайник.

— О, синку! Чаю? — усміхнулася вона.

— Ні, мам. Треба поговорити.

Вона застигла, в очах промайнула тривога.

Тарас сів за стіл.

— Ти казала, що це тимчасово. Минуло пів року. Ми втратили 8 000 гривень оренди щомісяця. Ти просиш нас платити твою комуналку, а сама закриваєш витрати Софії.

— У них діти, — почала вона.

— У нас теж діти, — різко мовив Тарас. — Ми не справляємося. Відпустка? Сбереження? Забудь. Усе йде в нікуди.

Марія Григорівна насупилася.

— То ти що, виганяєш мене? Рідну матір?

Тарас витримав паузу.

— Ні. Але ми більше не можемо платити за тебе й Софію. Хочеш тут жити — плати за комуналку. Не можеш — з’їжджай.

— Куди я піду? До Софії? Там тісно! На оренду? Пенсії в 4 500 не вистачить!

— Це не моя відповідальність, мам. Ти віддала свою квартиру. Ми допомагали, як могли. Але тепер ти або вирішуєш, або звільняєш житло.

Марія Григорівна мовчала, її обличчя посіріло.

— Я все для тебе робила. А ти.

Тарас встав.

— Ти робила, коли я був дитиною. Я вдячний. Але тепер я батько. Мої діти — моя відповідальність. І я не можу забирати в них  заради чужих рішень.

Він вийшов під дощ, не розкриваючи парасолю. У душі було важко, але й легко водночас. Він знав: зворотного шляху немає.

Минув тиждень. Жодних дзвінків від Марії Григорівни чи Софії. Тиша була майже моторошною.

Олена час від часу питала:

— Вона не дзвонила?

— Ні, — відповідав Тарас.

— Значить, ображається. Ну й нехай. Ми нікого не покинули. Просто сказали правду.

На восьмий день Марія Григорівна зателефонувала.

— Я з’їжджаю, — сухо сказала вона. — Подруга запропонувала кімнату на літо. А далі — видно буде.

— Добре, мам. Дякую, що зрозуміла.

— Зрозуміла? — гірко засміялася вона. — Ти мене вигнав. От і все.

Тарас хотів заперечити, але промовчав. Бо це була правда. Він був сином, але вже не хлопчиком. Його місце — поруч із Оленою та дітьми.

Серпень видався теплим. Двір пахнув травою, вечори — нагрітим асфальтом. У квартиру Тараса в’їхали нові орендарі — молода пара, платили 8 500 гривень вчасно.

Ці гроші повернули стабільність. Олена записала Софійку на гімнастику, собі нарешті придбала обновку за 600 гривень — вперше за рік.

Софійку перевели в старшу групу садочка, Данило почав ходити. Олена з Тарасом заговорили про відпустку.

— Не за кордон, звісно, — казала Олена, гортаючи сайти. — Але може, будиночок біля озера? Ти ж обіцяв риболовлю.

— А ти — виспатися, — усміхнувся Тарас. — Домовились. Навесні поїдемо.

Життя виправилося. Не стало казковим, але стало нормальним. Вечорами вони пили чай, говорили про дітей, плани, мрії — не про борги чи обов’язки.

Марія Григорівна не зникла. Іноді писала: “Як діти?”, “Привіт Олені”. Софія раз зателефонувала, обурюючись, адже мама повернулась у свою квартиру. Тепер їм усім затісно, але Тарас спокійно відповів:

— Ми зробили все, що могли. Далі — ваша черга.

— Нам важко, а ти лиш про себе думаєш, – мовила сестра і кинула трубку.

А й справді, Тарас у цьому випадку лиш про себе думає, як вважаєте?

Головна картинка ілюстратвина.