На порозі стояла незнайома жінка. Деякий час вона мовчки дивилася на Людмилу Іванівну. Людмила теж втупилася на незнайомку.
– Ви до кого? – запитала Людмила.
– До Вас.
– Будь ласка, проходьте.
Поки жінка знімала в коридорі пальто і чоботи, Людмила Іванівна встигла розгледіти, як погано, недбало вона одягнена, як негарно висить на ній стара, давно не прасована спідниця.
Людмила Іванівна запросила жінку до кімнати, розмірковуючи про цей візит. Може вона з ЖЕКу? Але заборгованості за квартиру у них немає, до того ж у неділю, ЖЕК не працює.
Людмила якраз готувалася до недільного прибирання.
– Вибачте за безлад, – ввічливо сказала Людмила Іванівна.
Людмила Іванівна запропонувала жінці стілець. Незнайомка продовжувала мовчати.
– Слухаю вас, – сказала Людмила Іванівна.
– Мене звати Ніна.
– А мене Людмила Іванівна, – здивовано відповіла вона, її вже починала трохи дратувати ця дивачка.
– Знаю, знаю, я все про вас знаю! – гаряче вигукнула та, і її збляклі очі відразу засяяли. – У мене навіть є ваша фотографія, гарна така, де ви на дачі сидите з букетом квітів.
– Звідки Ви мене знаєте? – все більше дивувалася Людмила Іванівна. Ніякі припущення щодо незнайомки не приходили в голову.
– Мені Федір розповідав.
– А …- нарешті почала розуміти Людмила Іванівна, – ви, мабуть, родичка мого чоловіка по тітчиній лінії, так?
– Ні, я не родичка. Я його кохана.
Навряд чи свідомість Людмили Іванівни відразу сприйняла це повідомлення. «Хто кохана? Його кохана. Чия, мого Федора? » «Кохана». «Не може бути, щоб між Федором та цією … замухришкою було щось спільне, це неможливо!»
Вона спробувала подумки уявити чоловіка, такого солідного, імпозантного в своїх дорогих костюмах, з молодим гладким обличчям, шанованого всіма працівника і прекрасного батька, поруч з цією з жалюгідним блідим обличчям … ні, ніяк не збігалося! Зрештою, кому, як не Людмилі, яка вивчила його вздовж і поперек, кому, як не їй, знати все, на що він здатний і не здатний!
Людмила Іванівна не ідеалізувала чоловіка. Були у нього дві курортні інтрижки, про які вона дізналася від добрих людей, були сльoзи і пояснення з приводу його необережних поглядів на красивих жінок на вулиці, але то було замолоду, таким же далеким і нереальним здавалося все це тепер! Підозрювати його в справжній зраді? Федір ніколи не давав приводу. Вчасно приходив з роботи, зарплату віддавав до копійки, у відпустку майже завжди їздили разом. Навіть відрядження з тих пір, як він став завідувачем відділення в своєму інституті, рідко випадали йому. Так як же, звідки?
– Значить, ви стверджуєте, що Ви коханка Федора Федоровича? – нарешті озвалася Людмила Іванівна, щосили напружуючи губи, щоб не тремтіли.
– Ні, я це не стверджую, – спокійно відповіла, нітрохи не зніяковівши, жінка – Я люблю його, і все.
– А він вас? – Людмила Іванівна вже відчула деяке полегшення.
– Напевно ні.
– Так навіщо ж ти прийшла до мене!
– Руки його просити, чи що ?! – несподівано для самої себе з надривом закpичала Людмила Іванівна.
Вона завжди вважала себе людиною урівноваженою. За врівноваженість в комплексі з її людяністю і професійною чуйністю Людмилу Іванівну цінували батьки дітей, і черга до її кабінету в полiклiніці завжди була більшою, ніж до інших педіатрів. Прекрасна людина і прекрасний професіонал – така думка склалася про неї давно.
Поки Людмила Іванівна викрикувала, не стримуючи себе, всі лайки, які невідомо звідки і бралися у неї, начебто злякaли жінку. Вона сиділа, втягнувши голову в плечі, але погляду не відводила, дивилася так само ясно, ніби й не вона зараз зробила таке признання … Нарешті вражена і знесилена, Людмила Іванівна замовкла.
– Я прийшла сказати, що люблю Вас і ваших дівчаток, моїх падчерок, і маленького мого внука, я ж, знаю, у старшої вже є маленький…
– Боже, яких падчерок? В голові все переплуталося, Людмила Іванівна відчула, що підлога пливе у неї з-під ніг. Так вона просто божeвільна! Ну, звичайно, як же можна було відразу не зрозуміти цього!
– … і я хочу, щоб ви теж полюбили мене і мого синочка, щоб ми всі жили в мирі та злагоді, адже любов нікуди не дівається, якщо вона є в серці у людини?
– Ви божeвiльна … тобто я хотіла сказати, який синочок?
– Розповідайте, – коротко наказала вона, останнім зусиллям волі примушуючи себе стримуватися.
Коли з’ясувалося, що ця жінка багато років працює в одному відділі з Федором, що вона, як і він, кандидат наук, що любить його давно, а три роки тому, в експедиції, вони зійшлися, вона наpодила від Федора сина, і з відтоді, з часу експедиції, між ними нічого немає, і він навіть не знає, що син від нього, тому – навіщо ж? – Людмила Іванівна не тільки беззастережно повірила кожному її слову, а навіть начебто перестала і дивуватися.
– Так ви прийшли повернути його собі? – тільки й запитала вона, не помічаючи убозтва цього питання і виразу свого обличчя, яке зараз стало дуже схожим на обличчя жінки, що сиділа навпроти.
– Ні, що ви! – Федір так любить дочок і вас любить, вірте мені. А я йому байдужа, але я і без цього так вдячна йому за все, за те щастя … Тільки я змучилася за ці роки, адже всі ми не чужі, у нас діти, я люблю вас всіх тому, що люблю його, ось і наважилася прийти до вас, не можна нам так … байдуже … тільки не лайте його, будь ласка, він не винен, це все я, тільки я, краще накричіть на мене …
Людмила Іванівна згадала, як колись давно Федір розповідав їй, що до них у відділ прийшла нова співробітниця, дивачка, безладна, але хороший працівник. Безвідмовно береться за будь-яку роботу, на ній всі відразу почали воду возити.
У подружньому житті Людмили Іванівни взагалі було чимало приємних моментів, і за них вона, була вдячна чоловікові. Ось її день народження, Федір танцює тільки з нею, нашіптуючи їй на вухо, яка вона красуня, як ніжно він її любить … І ось Федір зі своєю загальновідомою порядністю міг … скористатися. А ця жінка – істота незвичайна, немов з неба звалилася.
– Скільки вам років, Ніна? – запитала Людмила Іванівна крізь сльози.
– Тридцять шість. О, ви не терзайтеся, що старші за мене, тому … Я давно вже втратила вік, повірте, це не має жодного значення.
Як же тепер бути, як жити з усім цим далі? Як можна жити з Федором, подавати йому вечерю, виховувати разом дочку, нарешті, просто дивитися в очі один одному, коли за душею стоїть таке? Скоро вже, скоро вони почнуть старіти.
Вся життя віддане Федору, все марно, вона вже не молода і нікому не потрібна, як і ця жінка поруч. Невже немає ніякого виходу? Піти з дому негайно, не бачити його більше ніколи, нехай живе як знає, нехай мyчиться. Так чи буде він мyчитися, може, навпаки, зрадіє, що звільнився? Та й куди йти? Ні, вона не зможе бути одна, ще ніколи в житті вона не була одна.
«Скоро приїде його стара мати, вона завжди приїжджає на зиму, – пробивалося в свідомості Людмили Іванівни. – Як бути з нею? Адже вона не переживе цього – сімдесят сім років і серце слабке».
-А ваш син … на кого він схожий? – важко вимовляючи кожне слово, запитала Людмила Іванівна.
– Ні на кого. Очі світлі, як у мене, а волосся і брови темні, майже чорні. І носик кирпатий, невідомо, в кого він такий.
«Ще би було відомо!» – уїдливо подумала Людмила Іванівна.
Але зліcть її миттю згасла, не вистачало вже сил і на неї.
– Ми живемо удвох, у нас прекрасна однокімнатна квартира біля самого лісу. Нам добре.
– Вдень він в садочку, а коли хвopіє, мене завжди відпускають на роботі, у нас такі хороші люди!
– І Федора ви вважаєте хорошою людиною?
– Кращою в світі! О, він такий добрий, такий дивовижний! Я знаю, про що ви зараз думаєте – що хороші люди так не роблять! Але він дійсно ні в чому не винен, я сама так хотіла, тепер у мене є син, я не самотня. Обіцяйте мені, що не станете його лаяти, взагалі нічого йому не скажете, адже я до вас прийшла, а не до нього. Я знаю, ви любите його і не зможете заподіяти йому неприємності.
Несподівано Людмила Іванівна кинулася до скриньки, викидаючи з неї все на підлогу. Затиснувши в руці гроші, вона протягнула їх Ніні.
– Візьміть для вашої дитини!
– Ні, що ви! Я достатньо заробляю, у нас завжди є гроші, ще й залишаються. На жаль, мені уже треба йти, скоро повернеться Федір.
Людмила Іванівна, поки Ніна одягалася, ще раз мимоволі помітила, яка вона некрасива. Це просто неможливо, смішно ревнувати до такої жінки.
– Так ви нічого поганого Федору не зробите, ви будете любити його? – заглядаючи в очі, вже на порозі питала Ніна.
– Так, – відповіла Людмила Іванівна, схлипуючи, не в силах більше дивитися на цю жінку.
Повернувшись в кімнату, вона ще деякий час посиділа, бездумно дивлячись у підлогу, потім повільно піднялася і включила пилосос.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
