Я з легкою заздрістю спостерігала, як батьки забирають своїх малюків додому з дитячого майданчика.
— Мишко, не плач, завтра ми повернемося сюди, — запевняла одна з мам.
— Павлусь, тато чекає нас удома. Ходімо швидше, — квапила інша.
— Катрусю, пісочок нікуди не дінеться. Завтра ще пограємо, а потім спечемо пиріжки, — додала третя.
Я намагалася не наближатися до майданчика надто близько. По-перше, мені вже майже вісім, а може, й вісім, і я почувалася старшою за інших дітей.
По-друге, одного разу я таки приєдналася до їхніх ігор. Хоч малюки були молодші, їхні забави виявилися цікавими. Але щойно мами мене помітили, зчинився справжній переполох! Мені дісталося багато образливих слів, і мене просто вигнали.
— Дівчинко, йди до батьків. Відійди від діток, – а потім між собою. – Аби ж не воші. Хто зна хто вона.
Потім я сиділа в кущах, не стримуючи сліз, які лилися весь день.
Раніше — але для мене це вже наче вічність тому — у мене була мама. Ми жили у великому селищі, і для мене мама була найдобрішою та найтурботливішою. Але вона занедужала і не повернулася з лікарні. Мене забрала до себе тітка Оля, сестра мого батька, якого я ніколи не бачила.
Мама не дуже любила тітку Олю, і в моїй пам’яті вона залишилася людиною з рідкісних візитів, які закінчувалися з’ясовуванням стосунків.
Тітка залиє за комір стає надто нав’язливою, що завжди дратувало маму. Я зовсім не хотіла переїжджати до тітки в місто, але вона якось сказала, що потраплю до сиротинця. Я не знала, що це означає, але туди мені точно не хотілось.
У тітки Олі я прожила недовго. Щойно всі документи були оформлені й отримано допомогу, вона втратила до мене інтерес. Не раз я не могла потрапити до квартири, бо тітка зачинялася і спала.
Одного разу сусідка, побачивши мене в під’їзді, влаштувала сцену, розбудила тітку і погрозила викликати опік. Тітка довго виправдовувалась і обіцяла виправитись. та вона все одно нічого у своїй поведінці не міняла і я втекла.
Скільки часу я блукала вулицями, не знаю — можливо, місяць, а може, два. Я навчилася просити їжу лише у тих перехожих, які здавалися добрими, бо думала, що тітка Оля мене знайде.
Мені так бракувало мами. Я стільки плакала ночами, що вранці важко було усміхатися. Коли ставало зовсім несила, я тихо наспівувала колискову, яку мама співала мені перед сном. Слова були не зовсім зрозумілі, але мелодія приносила краплину спокою.
Мама часто розповідала, як її власна мама співала їй цю колискову, і через роки я знала її напам’ять. Бабусі в мене не було, але мама казала, що вона з інших країв. Чому так сталося, мама не розповідала, але ця мелодія була частиною її дитинства.
Коли всі діти розійшлися по домівках, майданчик спорожнів. Я ще трохи погойдалася на гойдалках, скотилася з гірки й попрямувала до покинутого будинку неподалік.
У його підвалі часто збиралися такі ж безпритульні, як я. Вони були різного віку й опинилися там із різних причин. Були й ті, хто називав себе «мандрівниками» і прагнув використати будь-яку нагоду, щоб блукати.
Спустившись у підвал, я одразу відчула, що щось змінилося. Наше таємне місце виявили, і тепер там були дорослі. Не роздумуючи, я кинулася нагору, не уявляючи, куди бігти. Я не раз думала, що в дитбудинку, можливо, було б краще, але думка про повернення до тітки Олі не давав мені спокою.
Я помчала пустиря а далі заскочила між пам’ятників порушуючи вічний спокій тих, хто знайшов там місце вічного спочинку. Я заховалася за ошатною огорожею, під густими гілками туй.
Тут панувала дивовижна тиша. Я дивувалася, чому раніше не помічала статуй ангелів, що прикрашали деякі пам’ятники. Я почала розглядати фотографії на пам’ятниках. Люди на них здавалися мені гарними й загадковими, а їхні імена викликали цікавість.
Нахилившись, щоб прочитати напис, я відчула під ногою щось тверде. Це був телефон. Я озирнулася, але все занурилося в абсолютну тишу, лише слабкий стук далекого поїзда долинав до вух. Хоч я знала, що брати чужі речі недобре, телефон здавався надто привабливим.
Сидячи під деревом на лавці, я тримала телефон у руках. У мене ніколи не було таких речей, хоча я бачила, як інші діти приносили щось подібне й показували, куди натискати.
Змахнувши пил, я натиснула на кнопку. Екран засвітився, і, на мій подив, телефон працював. Яскраві картинки зачаровували мене. Я не вводила номери, просто дивилася на екран.
«Хіба це не мрія? Таку річ кожен би хотів мати», — подумала я, зітхнувши.
Я розуміла, що власник телефону, мабуть, його шукає, і не хотіла бути злодійкою. Провела пальцем по екрану, щоб подивитися, що буде.
Я задумалася, чи варто комусь зателефонувати, щоб повідомити про знахідку. Може, мені навіть дадуть нагороду? Але дзвонити було лячно.
Раптом я помітила в контактах знайоме ім’я: «Мама». Я мимоволі всміхнулася. Я завжди вірила, що мама не може бути лихою чи не доброю. Про тих неприємних жінок із майданчика я намагалася думати якомога менше.
Я натисла на виклик. Після паузи в слухавці запанувала тиша. Я вже хотіла покласти трубку, коли замість гудків почула пісню. Це була та сама колискова, без супроводу, але така рідна, що аж тремтіла. Її співала мені мама з самого дитинства.
Сльози хлинули рікою, і я не могла відповісти, коли почула «Алло». Я лише тихо схлипувала.
— Дитино, чому ти плачеш? — озвався добрий жіночий голос.
— Я я знайшла ваш телефон, — ледве вимовила я.
— Мій телефон? Це телефон Вана, мого сина. Де ти зараз, люба?
— Я тут, біля пам’ятника гарного, — прошепотіла я.
— Ти біля пам’ятника? Уже смеркає. Ми скоро приїдемо, залишайся там, я розмовлятиму з тобою, щоб тобі не було лячно, добре, — запевнила жінка.
Я захлипала ще сильніше, не в силах стримати емоції.
— Чому ти хникаєш? Ти мене чуєш? Тобі лячно? Говори зі мною, я вже їду, — пролунав турботливий голос.
— Ні, просто пісня, та колискова мама її мені співала, — відповіла я, ледве стримуючи почуття.
— Яка це була пісня? — раптово втрутився чоловічий голос.
Я зніяковіло сказала:
— Та, що щойно грала,
Запала пауза, а потім жінка знову заговорила, ніжно:
— Як звали твою маму, мила? — запитала вона з теплом.
Я схлипнула й відповіла:
— Її більше немає, вона на небесах.
У слухавці почувся шепіт, легкий свист, і зв’язок обірвався. Вони зателефонували знову. Чоловічий голос сказав якомога лагідніше:
— Ми вже близько, не хвилюйся. Ти все ще там?
— Так, — підтвердила я.
— Що ти бачиш навколо? — запитав він.
— Тут пам’ятники з ангелами і портрети людей, — відповіла я.
— Зрозумів. А поруч туї ростуть? — уточнив чоловік.
— Так, ростуть, — підтвердила я.
Відповідаючи, я відволіклася від смутку. Та незабаром почула голоси, що наближалися. Піднявши очі, я побачила чоловіка й жінку.
Жінка нагадувала бабусю, хоч і виглядала інакше. Таких жінок я бачила з онуками на майданчику. Вона була дуже блідою. Зніяковівши, я закрила обличчя руками й захлипала.
— Не турбуйся, усе добре, маленька. Ти загубилася? — пролунало з добротою.
Я прибрала руки від обличчя й подивилася на жінку, пробурмотівши:
— Ні, просто в мене немає дому. Там, де я ночувала, тепер зайнято. А ви дуже схожі на мою маму.
Чоловік, підтримуючи жінку, обережно посадив її на лавку й щось накрапав у ложку яку та дістала із сумочки. Потім присів переді мною й уважно подивився в очі.
Невдовзі він звернувся до мене:
— Хочеш поїхати з нами? Чи може хтось бути проти, наприклад, твій тато?
— Ні, я ніколи не бачила тата. А мама, — я зам’ялася, не знаючи, що сказати.
— Усе гаразд, не хвилюйся, — заспокоїв він, звертаючись до жінки. — Заберемо її, мам?
— Звісно, Іване, звісно, — підтвердила жінка. — Дитино, мене звати Карина Сергіївна. Поїдеш із нами?
Я лише кивнула. Може, там мене ще й нагодують. Це краще, ніж сидіти серед гранітних статуй до ранку. Тоді Іване підняв мене на руки, і ми пішли до машини.
Я не розуміла, чому мене несуть, адже я могла йти сама. Але в обіймах було затишно, і незабаром я задрімала. Прокинулася в машині від тихих голосів:
— Іване, що нам робити далі? — долинув жіночий голос.
— Мамо, не звинувачуй себе, усе так і було,
— Я розгублена. Душа не на місці через усе це. Якби ми могли знайти ту людину. Та годі, Іване. Нічого не змінити. Головне — зробити дівчинку щасливою. Вона так схожа на Вероніку.
— Я так само думаю, мам. Треба зробити все, щоб вона була щаслива, — підтвердив чоловік.
Коли машина зупинилася, я запитала:
— Ви знали мого тата? Я його ніколи не бачила. Мама казала, що він зник. Може, ми повинні його знайти?
Чоловік упевнено кивнув:
— Я обіцяю, що обов’язково його знайду.
Жінка м’яко поклала руку йому на плече:
— У нас зараз багато справ, Іване. Залишмо поки ці розмови.
Вийшовши з машини, я з подивом оглянула великий будинок перед собою.
— Це ваш дім? Тут, мабуть, багато людей живе, правда?
— Ні, тут живемо ми з мамою та ще кілька помічників. Заходь швидше, — запросив чоловік.
На порозі нас зустріла літня жінка міцної статури:
— Ох, дитинко, ти точнісінько як вона! — вигукнула вона зі сльозами.
Я здогадалася, що всі тут знали мою маму.
Увечері, лежачи в чистій постелі, я побачила, як до мене підійшла Карина.
— Світланочко, ми так поспішали, що не встигли познайомитися ближче. Схоже, я твоя бабуся.
Я сіла на ліжку:
— Справжня бабуся?
— Так, я мама твоєї мами. А Іван — твій дядько, — Карина дивилася, як сльози котяться по моїх щоках. — Я все тобі розповім. Може, тобі буде важко зрозуміти, але постарайся послухати. Багато років тому, коли моя донька Вероніка, твоя мама, була зовсім юною, вона зустріла молодого чоловіка з іншої країни. Вони покохали одне одного й утекли разом.
Я тихо запитала:
— Бо ви не дозволяли їм бути разом?
— Ми були проти її обранця, бо він мріяв про гарне життя, але не хотів працювати. Ми попереджали Вероніку, що він погана людина, але вона його любила і не слухала. Вона образилася й порвала з нами зв’язки. Ми дізналися лише, що через багато років вона повернулася до цього міста, її тут бачили. Але потім вона зникла. Значить, її більше немає. Я відчувала, материнська душа знала, що моєї доньки більше немає. Але про тебе, Світланко, я не знала, інакше шукала б тебе.
Карина згадала, як невдовзі після втечі доньки занедужав і швидко пішов у засвіти її чоловік, Веронікин батько. Вони залишилися з Іваном вдвох.
Вона м’яко подивилася на мене, уже сплячу, з посмішкою на обличчі, поправила ковдру:
— Пробач, моя маленька. Я мала шукати тебе раніше. Обіцяю, зроблю все, щоб ти була щаслива.
Уже дорослою я й досі приходжу до тих туй і янголів що оберігають місце спочинку мого дідуся. Саме там я й сиділа того доленосного вечора.
Інколи, здається, що надії немає і все втрачено, але я твердо впевнена: доля має для кожного свій сценарій. Інколи такий, що й не сила повірити. Малій замурзаній Світланці вона подарувала справжню люблячу родину і бабусю, яка замінила маму і змогла відігріти душу маленької знайди.
Головна картинка ілюстративна.
