fbpx

Нічого, нічого. Вона таки дочекається, коли йому очі відкриються, ще трохи. І дав же бог невісточку. Фіця така. Нігті намалювала і чекає, коли він їй сніданок зробить! Та такого світ не бачив

Мамина опіка!

– Вона тебе хоч годує? Дивися як ти схуд! Давай я тобі ще накидаю, – клопотала Ірина Семенівна біля любого синочка, – Хто ж тебе. Як не я нагодує?

– Мам, – тільки й промовляв синочок, поглинаючи страву за стравою, ніби хотів наїстися на місяць.

– Не мамкай! Вона не лише їсти варити не вміє! Я в вашу ванну зайшла – там отака пилюка, – Ірина Семенівна так розвела руки, що та пилюка могла би вкрити рівним шаром весь світ.

– Мам, – й далі чавкає Андрійко.

– А ти ж знаєш, як я хочу аби ти був щасливий! Але з нею? Мене аж серце болить, – театрально хапає себе за бік Ірина Семенівна, – Василю, де мої ліки?

Василь, чоловік, не реагує, він спокійно наминає разом з сином.

– Нема ні від кого помочі, – бідкається Ірина Семенівна, – а я всю душу і серце в вас вкладала, думала на старості літ ви це оціните, але ні. От тобі й віддяка!

– Іра, дай поїсти, – так само байдуже жує чоловік.

Проте, Андрійко таки відчуває докори сумління і обіймає маму, каже, як все смачно і, що буде частіше заходити. Ірина Семенівна цілує сина і дає йому з собою судочки з їдою. Нічого, нічого. Вона таки дочекається, коли йому очі відкриються, ще трохи. І дав же бог невісточку. Фіця така. Нігті намалювала і чекає, коли він їй сніданок зробить! Та такого світ не бачив! Її Андрійко має якійсь фіфі робити сніданок, замість того аби повезти її на дачу. Але ні, він везе її на море, а вона так і не їде в Моршин. Те, що її чоловік абсолютно байдужий до всього на світі, крім футболу і пивця, вона зрозуміла давно. Жили, ніби, й разом, але від футболу до футболу, від роботи до вихідних. Все далі віддалялися вона з дитиною і він. Ірина пробувала змінити щось в чоловікові, але він був непохитним і все далі й далі лиш віддалявся. Не пам’ятав святкувань річниць, не дарував подарунків, а потім ще й приходити почав не дуже “свіжим”. Не весело було так жити, тому Ірина Семенівна всю себе віддала синові. Він мав бути кращим за батька. І це вона з успіхом втілила в життя.

– Який твій Андрійко слухняний хлопчик – чула вона починаючи з садочка і закінчуючи школою.

Це їй говорили з заздрістю в голосі, бо їхні діти могли собі дозволити не послухати, а от її хлопчик, її надія і її гордість – завжди слухав. Навіть, підлітком.

Він не послухав її тільки раз! І вона не змогла зарадити, бо було вже надто пізно. Вони були одружені! А вона могла б розкусити цю особу, розкрити йому на неї очі! Як робила десятки разів до цього! Кожна дівчина, з якою він її знайомив, була його не варта:

– Вона ж з села, шукає в тобі лише спосіб вибитися в люди!

– Ти подивися які у неї зуби, ти знаєш, які будуть діти?

– Тобто, вона не нашої віри?

І ось її синочок замовк, притих і затаївся, а тоді приходить до неї в неділю на пироги і каже:

– Мамо, це Іванка, вона моя дружина.

І вона стерпла. Іванка? Дружина? Як він міг? Як міг її ослухатися. Вона глянула на Василя, шукаючи підтримки, але той був у звичному байдужому стані. Глянула на Андрійка, а воно щасливе, як колись, коли пообіцяла цуцика купити. Глянула на фіфу, а вона, як її думки читає! Усміхається нагло, вчепилася в Андрійка червоними пазурами.

Але Ірина Семенівна тоді відступила. Вона пам’ятала про цуцика, тому тепер буде діяти маленькими кроками, а не одразу скаже, що вона блохаста і линяє на коврики.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page