«Нічого особливого, просто розбіжися і стрибай», – підбадьорював мене Тарас. І попри те, що ноги мої тремтіли, я бігла і пірнала у воду, уявляючи його задоволену посмішку, що ховалася в сяючих чорних, наче вуглинки, очах.
Щоліта я відвідувала бабусю на узбережжі Чорного моря, і Тарас був однією з головних причин, чому я так прагнула туди.
– Ну як? – питаю я, вибираючись на берег.
– Ноги наступного разу тримай разом, а так ти молодець.
Від його похвали щоки мої зашарілися, напевно, роблячи ще помітнішими розсип ластовиння.
– Може, ще раз? – пропоную я.
Все моє єство опирається черговому стрибку, бо скеля доволі висока, і мені страшенно лячно. Але я ніколи не покажу йому свою слабкість, бо знаю, саме моя сміливість приваблює Тараса. Інакше, навіщо такому вродливому хлопцеві проводити час з рудою дівчиною, чиє обличчя вкрите ластовинням.
– Ні. На сьогодні вистачить, – твердо зупиняє мене Тарас, – сили треба берегти.
Інколи він поводиться як дорослий, командує, навчає. Але від нього я готова терпіти все, аби тільки йти поруч з ним стежкою дачного селища, порослою дикими аличками. Час від часу ловлячи на плечах краплі води, що падали з його чорного, як смола, волосся. Слухати биття свого закоханого серця, яке завмирало від кожного погляду на його мускулисті, не за віком, плечі, і мружитися від неймовірного щастя, що заповнювало все довкола.
– Оксано, уяви, тато сказав, що ми їдемо до Іспанії! – вбігла до моєї кімнати щаслива мама, яка навіть почала підтанцьовувати.
– Коли? – злякано питаю я.
– За три тижні!
Мама хапає мій гребінець і машинально починає поправляти свій чубчик.
– О! Стільки всього треба встигнути! Зачіска, манікюр! Накупимо вбрання! Оксаночко, ходімо просто зараз по крамницях?
– Прямо зараз, мамо, я вчу англійську, – забираю в неї гребінець і кладу на місце. – І потім за три тижні я їду на море, а не до Іспанії.
– Яке море? Що ти кажеш? Це ж Іспанія! Уяви, яке там узбережжя, які пляжі!
– Мені й на Чорному морі добре.
Мама зиркнула на мене здивовано, і, мабуть, не бажаючи псувати свій чудовий настрій, вийшла з кімнати. Я ж засмутилася по-справжньому, розуміючи, що якщо батько вирішить відвезти мене до казкових іспанських берегів, то я ще довго не побачу чорних очей Тараса, про які мріяла ночами впродовж усього навчального року.
– Тату, але бабуся вже похилого віку, їй самотньо й таке інше, – переконувала я батька.
Але, можливо, тому що бабуся була його тещею, а не матір’ю, мої аргументи не здалися йому переконливими, і замість того, щоб мчати в потязі, уявляючи довгоочікувану зустріч, я з сумним обличчям вийшла в аеропорту провінції Аліканте на сході Іспанії. Мама, тато і його бізнес-партнер з родиною насолоджувалися відпочинком на найпопулярнішому узбережжі Коста-Бланка, омитому водами Середземного моря. Мене ж тут нічого не приваблювало.
– Навколо жодної скелі не видно, – скаржилася я, – все це нагадує листівку з презентації чи рекламний кліп, а не справжню природу. Навіть море наче солодке, а не справжнє.
– Зате подивися, яка засмага! – хвалилася мама, зовсім не слухаючи моїх нарікань.
Наприкінці нашого відпочинку, мабуть, передчуваючи близьку зустріч з Тарасом, я трохи повеселішала. Довго плавала в морі, запливаючи так далеко, що кортіло похвалитися перед Тарасом такими здобутками. Одного разу на базарі я побачила футболку з зображенням скелі, подібної до тієї, з якої ми стрибали в море. Вирішивши зробити Тарасові подарунок, купила її і дбайливо зберігала під подушкою.
Перед самим від’їздом на ломаній англійській я намагалася дізнатися термін зберігання місцевих екзотичних плодів, смаком яких також хотіла поділитися з другом. Як я зрозуміла, плоди мали лишатися свіжими щонайменше місяць, тож я прикупила ще й цілий пакунок дивовижних фруктів.
Коли настав довгоочікуваний момент, і я ступила на перон, серце моє калатало, як шалене. Бабуся, яка зустрічала мене, без упину щось розповідала, а я не могла дочекатися, коли ми пройдемо повз будинок Тараса. Я, ніби мимохідь, поверну голову і побачу його за низьким парканом, як він поливає садові троянди. Помахаю рукою і гукну: «Привіт!». Але коли з’явився його дім, то я помітила замок на хвіртці. Бабуся, правильно витлумачивши мій розгублений вигляд, сказала: «Переїхали вони. Ще два тижні тому. Батько Тараса знайшов роботу в столиці, от і перевіз родину».
Мій світ завалився тієї ж миті. Я одразу зрозуміла, що все скінчено. Не буде більше солодкого биття серця, і лякаючих, але захопливих стрибків зі скелі, і трохи кривої підбадьорливої посмішки Тараса, і радості теж більше не буде.
Витягаючи з валізи пакунок з розм’яклими заморськими плодами, я не змогла стримати сліз, чим викликала велике занепокоєння бабусі. Вона, звісно, не здогадувалася, наскільки сильною була моя прив’язаність до цього хлопця.
Решту канікул я провела в тій самій кімнаті, обіймаючи куплену для Тараса футболку. А потім повернулася додому, подумки звинувачуючи батька в тому, що позбавив мене можливості хоча б попрощатися з Тарасом. Через рік бабусі не стало, і після прощання я більше ніколи не була в тому маленькому південному містечку.
Минали роки, і згодом я вийшла заміж за чоловіка з батькового оточення. Дорослішаючи, я почала розуміти, що світ складається не лише з нездійсненних мрій, а переважно з матеріальних речей. Мій обранець повністю відповідав батьківським вимогам, був заможним, успішним і стверджував, що кохає мене. Звісно, з моїми зовнішніми даними мені лестила увага такого чоловіка, і я рада була стати його дружиною.
З віком ластовиння моє нікуди не зникло, а волосся, навіть у зачісці, здавалося просто полум’яним. Не знаю чому, але я скептично ставилася до всіх процедур, що могли змінити мою зовнішність. Хоча мама постійно працювала над цим, пропонуючи різні новинки косметології.
– Оксаночко, ти не забула, на ці вихідні заміський прийом у Петренків, – кинув якось уранці мій чоловік Роман, поправляючи й без того ідеальний вузол на краватці.
«Цікаво, чому завжди треба носити ці некрасиві костюми?», — подумала я, дивлячись на нього.
– Оксаночко, ти де? – не почувши відповіді, чоловік нахилився до мого обличчя.
– Так, так. Не забула, – опам’ятавшись, запевнила я.
Інформація про черговий нудний прийом, напевно, вивітрилася з моєї голови тієї ж миті, як надійшла. Мабуть, найбільше в подружньому житті мені не подобалася необхідність відвідувати різноманітні світські заходи. Але моїєї думки з цього приводу, звісно, ніхто не питав, як запевняв батько, успіх чоловіка наполовину залежить від жінки, яка його супроводжує.
Тож під час чергового прийому мені довелося знову сяяти не лише діамантами, а й натягнутою усмішкою. Зате, щойно офіційна частина перейшла в більш невимушену атмосферу, я, скинувши з обличчя цю світську гримасу і шкодуючи, що не можна скинути й набридлі діаманти, тихенько втекла за браму. Дорогою сюди я помітила просто неймовірну річ. У гілках розлогого тополя хтось добрий і, напевно, не обтяжений прикрасами з діамантів та штучними усмішками, закріпив гойдалку! Я з дитинства не бачила нічого подібного, тож увесь вечір мріяла дістатися до неї і згадати, як це — злітати до небес під шелест листя.
Ще на підході до тополі я зрозуміла, що гойдалка вже зайнята, і сумно зітхнула. Але потім щось у постатях пари, що там була, видалося знайомим, і, сама не розуміючи чому, я не повернула назад, а пішла далі до дерева. На гойдалці сиділи мій чоловік і дівчина, одна з гостей, імені якої я ніяк не могла пригадати. Було ясно: якби я не з’явилася, чоловік би не просто посидів тут, на вподобаній мною гойдалці.
– Не знала, що ти така палка натура, – раптом розсміялася я.
Роман завжди стримано виявляв емоції, і мені здавалося, це частина його характеру. Побачивши мене, він випустив дівчину і сказав, звертаючись до мене:
– Іди до гостей, я зараз прийду.
Отак! Навіть не потрудився вибачитися чи вигадати виправдання. Як завжди стримано, лаконічно, відповідно до правил світського спілкування. От тільки помада на його щоці, на мою думку, не вписувалася в етикет.
Я розвернулася й пішла. Але на вечірку не повернулася, одразу попрямувала до нашої квартири, швидко зібрала речі з числа дійсно потрібних і залишила подружнє життя назавжди.
Спочатку я поїхала до батьків. Здавалося, саме рідні люди зрозуміють мою ситуацію і допоможуть її пережити.
– Нічого такого не сталося, – вислухавши мене, заявив батько. – Чоловіки взагалі так влаштовані, ти мусиш це усвідомити нарешті. А успішним чоловікам украй потрібно урізноманітнювати життя, це частина іміджу.
Я дивилася на нього, наче бачила вперше. Не в змозі повірити, що рідний батько не тільки виправдовує того, хто так вчинив з його донькою, а ще й стверджує, що донька повинна звикнути лежати в тій калюжі. Причому просто з дна калюжі продовжувати сяяти діамантами та натягнутою усмішкою.
Щоб зрозуміти, чи це не жарт, я глянула на маму. Вона сиділа мовчки, опустивши погляд, усім виглядом показуючи, що глибину брудної калюжі вона виміряла давно.
– Ніколи не думала, що ти так не поважаєш власну гідність, — звернула я до батька палаючий погляд.
Я поспіхом залишила й цю частину свого життя, лише на мить забігши до своєї колишньої спальні, щоб забрати з комода одну дуже дорогу для мене річ — футболку з зображенням самотньої скелі.
Я машинально подалася на вокзал і купила квиток на найближчий потяг до Києва. Напрямок обрала випадково, просто до столиці потяги ходили частіше. Прибувши, зняла приватну квартиру, не оселяючись в готелі. Мені чомусь здавалося, що родичі не залишать мене в спокої.
Гуляючи старими вуличками центру столиці, я потроху почала оговтуватися. Як не дивно, мій настрій зашкалював за позначку «відмінно», хоча за обставинами мені нібито належало обіймати подушку. «Та ну їх усіх!» – махнула я рукою на минуле життя і вирішила почати нове. Зрештою, я вмію не тільки сяяти прикрасами та усміхатися на публіку, я дипломований психолог, тож не пропаду. Хоча, звісно, я зовсім не очікувала, що в столиці дипломованих психологів навіть більше, ніж двірників, і якби не зустріла Світлану, то мені напевно довелося б поповнити ряди останніх.
– Ану вернися! – гукнула мене Світлана.
Щоправда, тоді я ще не знала, хто вона така.
– Дай-но твої документи, я їх особисто перегляну.
Я простягнула їй диплом і пішла за нею на другий поверх.
Пізніше Світлана ніяк не могла пояснити, чому раптом особисто зацікавилася моєю кандидатурою. Вона працювала старшою медсестрою в черговій клініці, куди я прийшла як претендентка.
– У мене немає досвіду роботи за фахом, – вирішила я одразу заощадити і її, і мій час.
– Це інколи плюс, а не мінус. Побудувати нове легше, ніж переробляти старе. Ви зі мною згодні?
– Я так. Але мій безуспішний пошук роботи за фахом змушує переконатися в протилежному.
– Так, на жаль, люди відвикли міркувати, їм більше подобається користуватися шаблонними методами, зокрема й при наймі працівників. Я ж упевнена, що ви станете найкращим фахівцем у психології, мені з першого погляду захотілося поділитися з вами найпотаємнішими думками.
Так я залишилася працювати в приватній клініці й з перших днів зрозуміла, що обожнюю свою професію. Мої підопічні були не лише пацієнтами клініки, вони ставали моїми друзями, і часто не тільки я рятувала їх, а й вони мене.
Зі Світланою ми незабаром стали найкращими подругами, і я просто не розуміла, як жила всі ці роки без неї.
– Дивись! Це ж ти! – Світлана безцеремонно ткнула пальцем уперед.
Ми гуляли і якраз проходили повз виставку картин.
– Ні, – усміхнулася я, – не пригадую, щоб хтось малював мої портрети.
– Точно тобі кажу, це ти! Щоправда, набагато молодша, майже дитина.
Я, зацікавившись, підійшла ближче й з подивом переконалася в її правоті. З портрета дивилася не просто руда дівчина з ластовинням, а саме я.
Тут до нас підійшов продавець.
– Цей портрет, на жаль, не продається, але ось можу запропонувати інші роботи цього художника, – почав він, але, глянувши на мене, одразу замовк. За якийсь час чоловік розплився в усмішці.
– Невже це вона?
– Хто це вона? – насупилася Світлана, намагаючись за будь-яких обставин стати на мій захист.
– Руда!
Світлана набрала повітря, щоб відповісти йому щось, але я перебила їх:
– Скажіть, як звуть художника?
– Тарас Коваль. У нього безліч ваших портретів, ми навіть дали назву колекції: «Руда». Але Тарас не продає ці картини, дозволяє лише використовувати їх для виставки.
Вперше за багато років я знову почула радісне биття свого серця і навіть ніби відчула на язиці солоний присмак морської води.
– А можна мені його побачити? – благально запитала я, страшенно боячись почути відмову.
– Звісно! Я навіть сам вас проведу. Таке свято, сама «Руда» в нас у гостях!
Він попросив одного з продавців картин приглянути за своїми експонатами й повів нас за собою. Дорогою Світлана штовхнула мене ліктем у бік і прошепотіла на вухо:
– Той самий Тарас?
Я ствердно кивнула й мигцем побачила на обличчі подруги одночасно здивування й захват.
Майстерня Тараса містилася в напівпідвальному приміщенні одного з житлових будинків. На наш стук ніхто не відчинив, і продавець картин уже дістав мобільний, щоб набрати номер Тараса. Але тієї миті я побачила його! Тарас ішов тротуаром, трохи схиливши голову, в руках тримав якусь коробку, тримаючи її перед собою. А потім кинув швидкий погляд у наш бік і одразу зупинився. Я, не в змозі більше чекати, пішла йому назустріч. Спочатку повільно, а потім, побачивши, що він поставив коробку на землю й рушив до мене, побігла. Бігти було недалеко, але ці секунди здалися мені надто довгими, майже вічними.
Коли ми стояли, притулившись одне до одного, вдихаючи наші трохи змінені запахи й намагаючись усвідомити реальність того, що відбувається, Тарас сказав:
– Я тоді цілий рік збирав гроші на квиток, а коли приїхав, у будинку твоєї бабусі жили інші люди.
Я ж, заплющивши очі, уткнулася в його плече й довго не розплющувала їх, боячись, що Тарас знову зникне.
– З тих пір у мене зберігається для тебе подарунок, – додав він, – футболка з намальованою скелею. Я купив її в Києві на розпродажі, думав, вона нагадає тобі про наші літні зустрічі.
– Справді? – нарешті розплющивши очі, прошепотіла я, згадуючи про свій подарунок для Тараса.
Один з моїх портретів Тарасові все ж довелося продати – відмовити Світлані, коли вона чогось бажає, часом просто неможливо. Решта картин і досі прикрашають стіни його майстерні, періодично поповнюючись новими, де я виглядаю вже набагато дорослішою. А нещодавно в колекції з’явився ще один екземпляр – на ньому зображена маленька дівчинка з вогненно-рудим волоссям. Її хрещена, тітка Світлана, мріє заволодіти портретом для себе, тож я роблю ставки, як довго зможе встояти мій чоловік перед її натиском.
