З вечора Андріївна довго не могла заснути – поверхом вище справляли новосілля, і там ще завидна почали важко топати танцюючі. Лише далеко за північ, коли стихли гучні голоси, стара заснула. У будинку, де вона зараз жила, все було з бетонних плит. Андріївна шкодувала залишену хату і, коли засинала, часто бачила себе в звичній обстановці – то біля печі, то на ганку біля рідного дому.
Андріївна була одна в двох порожніх кімнатах, що належали її зятю Віталію Львовичу. Сам він жив з її донькою в іншому місті, а її ось у нову квартиру з села перевезли, аби не стояла порожньою.
Було Андріївні вже під вісімдесят і, хоча знала вона, що пора прихилити голову до дочки, а їхати в місто не хотілося, але зять умовив. Пообіцяли, що і вони з дружиною переїдуть сюди, старенька не буде одна. Повертатися їй було вже ні до чого, рідне село майже спорожніло. Дещо з її майна при переїзді до дочки Катерини завезли, але та жінка примхлива, не виносила непорядку в будинку, змусила чоловіка скласти материне добро в комору, а частину потихеньку викинула.
– Нічого тягнути мотлох в міську квартиру, – сказала вона матері, коли та була спробувала врятувати частину своїх речей. – Самі ще не в’їхали, а вже навезли повні кімнати старого і нікому не потрібного.
У місто стара привезла перину, подушку і великий фібровий чемодан з простирадлами, самотканою доріжкою, шматком клейонки і найнеобхіднішим посудом. Була ще у неї ватяна фуфайка, пухова шаль і калоші, які вона одягала з товстими вовняними шкарпетками.
У місті Віталій Львович купив їй розкладачку, привіз на нову квартиру кухонний стіл, два стільці, залишив вісімсот гривень на життя і поїхав зі спокійною душею до дружини. Хліб, цукор та інші необхідні продукти
купувала їй тепер дівчинка Лариса із сусідньої квартири, тому виходити на вулицю потреби не було, та й боялася стара залишати квартиру – раптом, опинившись за порогом, не зможе відімкнути хитрий дверний замок, або, як попереджав зять, забуде ключик і, зачинивши двері, залишиться одна собі на сходовому майданчику.
Вранці вона довго і ґрунтовно пила чай, потім, вимивши чашку і блюдце з синім візерунком, сідала до вікна і дивилася. Вона звикла все життя працювати і їй було чудно і ніяково без діла, вона не знала, куди подіти
себе. Вдень, зготувавши на електроплитці обід і не поспішаючи поївши на кухні, вона знову сідала до вікна, клала на коліна руки і дивилася.
Ні подруг, ні знайомих. Порожні стіни чужого житла. Навіть телевізора не було. Донька телефонує один раз у три дні – працює ніколи. Онукам і зятю не потрібна.
Так і сидить Андріївна поглядаючи у вікно на незнайомий двір де ходять чужі незнайомі і байдужі люди. Чи на довго її вистачить?
Автор не вказаний.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news заборонено.