Не знаю, чим закінчиться ця історія, але я точно впевнена: те, що відбулося, — несправедливо. Мене, свекруху, і мого ж сина так жорстко випровадили з дому.
Нічого вдіяти не можу поки залишається чекати й сподіватися, що в родині відновиться мир. Для мене ж найголовніше — знову обійняти онучку, побажати їй щасливої долі й прослідкувати за тим, аби вона росла в належних умовах.
Сподіваюся, що це станеться раніше, ніж я встигну постаріти від цих нескінченних переживань, які мені влаштувала моя невісточка. А чому? Тому, що я добра хотіла, от і все.
Я ніколи б не подумала, що опинюся в такій ситуації. Здавалося, у мене чудова сім’я: я, мій чоловік Олександр, і наш син Дмитро.
Ми завжди жили дружно, я намагалася давати синові найкраще, адже він — мій улюблений хлопчик. Але все змінилося, коли він одружився з Вікторією.
Зараз я сиджу у своїй старенькій квартирі з величезним обуренням і жалем у душі, бо нас із Дмитром фактично вигнали з їхнього спільного дому.
Я ніколи не приховувала, що ревно ставлюся до свого сина. Не можу нічого із собою вдіяти — він у мене єдиний. Мабуть, саме через це Вікторія ще від початку шлюбу не дуже-то мене любила.
Вона вважала, що я втручаюся в їхнє життя та надто контролюю Дмитра. Але я завжди казала: «У мене ж досвіду більше, я просто хочу, щоб мої діти жили якнайкраще!» Проте Вікторія на всі мої поради дивилася скоса, а іноді навіть ігнорувала.
Кілька тижнів тому моя невістка привела у світ донечку, нашу онучку. Як я зраділа цій новині! Мені так хотілося бути поруч у цей важливий момент.
Я думала, що можу бути присутня, підтримати Вікторію та першу побачити появу моєї онуки. Але невістка була категорично проти. Вона заявила, що хоче бачити тільки Дмитра у момент появи їхньої дитини, або нікого взагалі.
Мене це дуже обурило:
—Хіба я стороння людина? Я ж рідна бабуся!.
Тож коли мене не хотіли пускати у ту миті до невістки, я не витримала й здійняла лемент у вестибюлі. Навколо стояли інші відвідувачі, хтось намагався мене заспокоїти, але я сказала все, що думала: що це несправедливо і негуманно не дозволяти матері бути присутньою при появі на світ онуки. Звісно, мені пояснювали, що це рішення Вікторії, та я почувалася дуже ображеною.
Минуло кілька днів, Вікторія ще була в стаціонарі, а я жила думкою про онучку й бажанням їй допомогти. Як тільки вони повернулися додому, я пішла їх провідати разом із чоловіком.
Та з’ясувалося, що радий нам ніхто не був. Звісно, двері відчинили, але з таким виразом обличчя, ніби ми прийшли без запрошення. Усі ці дні Вікторія, обдумувала усе і вирішила, що більше мене бачити не хоче.
І тут почалося. Я зайшла до їхнього двору, глянула навколо й одразу подумала: «Ну скільки ж тут сміття! Чому не прибрано?» Вважала, що такий бардак неприпустимий, особливо коли в родині з’явилася маленька дитина.
Звісно, я не втрималася й висловила:
— Вам не гидко. Ніби як у свинарнику? Могли б хоч до мого приходу підмести!
Дмитро, мій син, мовчав — не хотів раз щось сказати. ну бо то ж робота жінки – лад наводити. Він до чого? А Вікторія відразу почервоніла й прошипіла мені:
— Не подобається? Ніхто вас не тримає».
Але ж я прийшла як бабуся, щоб побачити онучку! Хіба це не природне бажання? Тим більше, я планувала допомогти з дитиною, підказати якісь речі, адже я сама виховала Дмитра.
Однак варто було мені ще хоч слово сказати щодо ліжечка або пелюшок, як Вікторія почала відверто дратуватися. Я спитала, чи дитина правильно годується, чи не треба порадитися з педіатром. А вона відрізала:
— Це не ваша справа. Я все знаю сама.
Тоді я подивилася на мого бідного Дмитра. Він тільки знизав плечима. Я розуміла – син чекає підказок і порад, він розгублений, але дружина гонор свій показати вирішила. А я ж дію зі щирих намірів!
У результаті Вікторія як розходилась. Вона заявила, що я більше «тут не з’являтимусь» і що доньку її я «ще нескоро побачу». Я хотіла заперечити, та син мене зупинив: «Мамо, давай не будемо, Вікторії зараз треба спокій». Що ж, ми з Олександром, моїм чоловіком, поїхали додому з нічим.
Минув певний час. Інші наші родичі таки з’їздили до Дмитра і Вікторії, щоб побачити немовля. Мій чоловік, тобто дідусь, теж у неї побував — каже, все пройшло без пригод, бо він людина спокійна, не ліз у їхні справи.
А я все сиділа вдома, чекала дзвінка, що мене теж запросять. Але ніхто не телефонував. Мене це обурювало ще більше, бо невже я не маю права бачити власну онуку?
Якось Дмитро зателефонував мені й сказав, що Вікторія піде до спеціаліста. а він з малою, а він залишиться вдома. Можливо, було б непогано, якби я прийшла, поки невістки немає, і побачила онучку. Тільки треба вкластися в дві години, поки Вікторія буде на прийомі. Я зраділа як дитина, схопила ключі й помчала до них.
Прийшла, а Дмитро вже чекав мене біля дверей. Онучка, назвімо її Злата, лежала у ліжечку — така маленька, гарненька. Я взяла її на руки й відчула, як серце переповнюється любов’ю.
Почала гойдати, Дмитро за всім цим дивився й посміхався. Мені здалося, що нарешті все добре. Але не минуло і півтори години, як двері відчинилися. Вікторія прийшла раніше, ніж очікувалося.
Побачила мене з онукою на руках і заціпеніла, а потім почала сцену:
— Я ж сказала, щоб ця жінка сюди не приходила! Як ти посмів, Дмитре, мене обманути? Я і так ішла тобі на зустріч, прощала, а ти ще підлаштовуєш такі зустрічі?
Я змогла відповісти, що вона сама винна, що так поводиться, мов не від людей. Але не встигла я всього сказати, як невістка почала мене буквально виводити з кімнати, забираючи Злату з моїх рук.
Дмитро спробував заступитися за мене, сказав жінці, щоб та «заспокоїлася». Але невістка тільки дужче розхвилювалася. Врешті вона промовила фразу, яку я досі не можу забути:
— Як вам так добре удвох, то вперед і з піснею на вихід обоє. тут вас більше не буде ніколи.
Отак я, рідна бабуся, опинилася на вулиці без змоги проконтролювати годування чи бодай залишити подарунки, які я принесла для Злати. Дмитро стояв поруч, розгублений.
Ми й поїхали до нашої квартири, де я живу з Олександром. І ось уже кілька тижнів, як Дмитро живе зі мною і з батьком. Вікторія не дозволяє йому навіть переступити поріг свого житла. На дзвінки відповідає рідко, а якщо й говорить, то сухо й коротко.
Я не можу заспокоїтися. Як таке взагалі можливо? Невістка вигнала матір свого чоловіка, та ще й із самим чоловіком разом. Каже, що я не поважаю її кордони, а він «зрадник», бо зробив щось у неї за спиною.
Але ж дитина однаково наша спільна, у мене навіть немає змоги тепер її бачити і слідкувати, чи все гаразд. Це ж ненормально. Я не якась чужа жінка з вулиці, а бабуся, що щиро любить онучку і бажаю її батькам тільки добра.
Певні знайомі радять мені дати їй час заспокоїтися й упорядкувати свої емоції. Інші ж вважають, що варто втрутитися, говорити з юристами.
Дивлюся на цю ситуацію та думаю: «А чим я завинила?» Тим, що люблю свого сина і онучку? Тим, що не можу мовчати, коли бачу, що в дворі справжнє сміттєзвалище, а в хаті безлад?
Мені ж прикро від усього цього. Я не вважаю, що зробила щось неприпустиме. А що я здатна говорити прямо? Ну, перепрошую, маю характер. Хіба це гріх?
Головна картинка ілюстративна.
