Ми з Володею познайомилися молодими на танцях в клубі. Він тобі приїхав на машині, білих жигулях, хлопець був на цілий район завидний, а він на мене звернув увагу.
Я при всіх сідала в той жигуль і їхала возитися на передньому місці, а задні займало чоловік з шість. Володя був сином голови колгоспу і міг мати будь-яку дівчину, але пощастило отак мені.
Я була не просто щаслива, я наче виростала в своїх очах, коли Володя фафакав біля воріт.
– Дивися, дитино, – казала мені мама, – бо ти доїздишся…
Я таки доїздилася, але Володю не треба було тягнути реєструвати шлюб, він сказав, що це оттак рано чи пізно мало статися.
Ми почали жити в нього вдома, де мені постійно вказували, що не мені так пощастило, а їм так не пощастило і мине моя краса та Володя зустріне гідну жінку, а я з дітьми піду геть.
Наступні шістнадцять років мого життя були в постійній спробі вгодити і забути. Я стільки душевних сил на це витрачала, що це все відбивалося, навіть на моїй ході. Вже не було тієї піднятої голови та легкості руху, а вічно згорблена спина і голова, яка втискалася в шию.
Володя гуляв і не приховував цього. Почав, коли я була при надії і першою дитиною, далі другою.
– Чоловік хоче уваги, – казала свекруха, – А ти сама винна, лиш приплід і приплід! А тепер мовчи, якщо хочеш аби родина була.
Я мовчала. Поки ще тримався колгосп, то Володя тримав марку, але якось все розпалося і до двотисячних батько Володі став уже фермером, але потім вибрав невірний політичний вибір і почав втрачати впливових друзів. А криза двотисячних взагалі їх розорила.
Наше подвір’я було напхане технікою, яку ще не змогли продати, свекруха вдягла хустку і почала годувати всяку живність, щоб хоч за щось жити.
Свекор не витримав і скоро пішов в могилу, а Володя знав лиш як гроші тринькати, але не був таким господарем, як його батько.
– Що ти в хаті сидиш?, – шпетила мене свекруха, – Пішла б на роботу!
– Але ж біля хати стільки роботи, – дивувалася я.
– То й я перероблю, а ти вже будь добра та на себе зароби!
Я справді всі ці роки не працювала, я ж була в теплі і добрі, як думали інші, тому не дуже й розуміла, де я пригоджуся зі своїм дипломом швачки… Та й по-правді, зарплата швачки покривала хіба дорогу. І тоді моя сестра запропонувала мені поїхати за кордон.
– Прибирати ти вмієш і їсти готувати. А там до цих вмінь диплому не треба. Поїхали!
Я погодилася, тим більше, що дітям треба було вступати. Роботи я не боялася, адже я цілий день крутилася по дому, тому догляд за старенькою пані мені виявився якоюсь відпусткою за яку ще й платили! І платили стільки, що я відчула себе знову тією важливою і гідною жінкою!
Я висилала гроші і не верталася, бо тоді й змоги не було, бо анулювали б паспорт. А потім мені й не хотілося їхати додому – діти мене вже не потребували, мали свої інтереси, а до чоловіка я їхати не хотіла.
Я не мала в ньому ніякої потреби від слова зовсім.
Навіть, коли я приїжджала додому на весілля дітей, на хрестини онуків, я не живу з чоловіком.
І ні він, ні свекруха й слова мені не кажуть, бо бачать, що я тримаю родину на плаву: діти мають і машини, і квартири, та й тепер вони не тримають загін свиней аби вижити.
Може, якби я зустріла когось, то поставила питання в тому, щоб вдруге вийти заміж. Але я не потребую себе зв’язувати з кимось ніякими обов’язками. Поки у мене є діти і онуки і на тому все.
Думати про потім я не хочу, живу тепер і зараз під теплим сонцем Іспанії і дякую Богу за це.
Фото Ярослава Романюка.
