Вероніка дивилася на черговий неоплачений рахунок на кухонному столі. Жінка машинально поправила пасмо волосся, що випало, і важко зітхнула.
У сусідній кімнаті Артем захоплено розповідав комусь телефоном про свою нову справу — щось пов’язане з онлайн-курсами саморозвитку.
— Так-так, уявляєш, це буде прорив! – долинув до Вероніки захоплений голос чоловіка. — Зараз усі шукають себе, а я допоможу їм у цьому.
Вероніка гірко посміхнулася. За п’ять років шлюбу вона вже звикла до цих раптових осяянь Андрія. Спочатку була крамниця еко-товарів, потім — майстерня з ремонту велосипедів, потім — курси з медитації.
Щоразу все закінчувалося однаково: чоловік загорявся ідеєю, брав гроші у борг, а коли проект прогоряв, саме Вероніці доводилося розхльобувати наслідки.
Телефон завібрував — дзвонила свекруха. Вероніка на мить прикрила очі, збираючись із силами.
— Доброго ранку, Тіно Сергіївно.
– Ніка, я дзвоню дізнатися, ти перевела гроші на телефон Андрію? — без передмов почала свекруха.
— Тіно Сергіївно, я ж учора сплатила…
— Але ж цього мало! – не дала і слова сказати свекруха. — Йому треба спілкуватися із клієнтами, розвивати бізнес. Ти ж розумієш, що зараз все через інтернет робиться?
Ніка прикусила губу. У турагентстві, де вона працювала, почалися скорочення, і кожна копійка була на рахунку. Але хіба поясниш це свекрусі?
— Я постараюсь щось вигадати, — сухо відповіла Вероніка.
— От і молодець, — у голосі Тамари Семенівни з’явилися медові нотки. — Ти ж знаєш, Андрій у нас особливий. Йому потрібен час, щоб розкрити свій потенціал.
Після розмови Вероніка довго сиділа, дивлячись в одну точку. За вікном накрапав дощ, краплі стікали склом, розмиваючи обриси сірих будинків. На столі лежали рахунки за квартиру, квитанція з банку про прострочений платіж та список боргів, які потрібно було терміново віддати.
– Ніка! — Андрій влетів у кухню, сяючи. – Ти не повіриш! Мені щойно подзвонив один дуже перспективний партнер. Каже, моя ідея просто прекрасна!
— Дуже рада, — Ніка спробувала посміхнутися. — А скільки треба вкласти цього разу?
Андрій злегка знітився, але швидко взяв себе в руки:
— Ну, зовсім небагато. Тисяч тридцять для початку. Але ж це копійки в порівнянні з тим, що ми заробимо!
— Андрію, у нас немає таких грошей.
– Я знаю! — він плюхнувся на стільця. — Але можна взяти у борг. Максим каже.
– Максиме? – Ніка напружилася.
— Ну, пам’ятаєш, мій друг з інституту? Він ладен позичити, — Андрій старанно відводив погляд.
— Готовий позичити ще? А старий борг ти йому віддав?
– Ніка, ну що ти починаєш? — Андрій скривився. — Я ж казав, що розберусь. Ось запустимо проект.
У цей момент телефон знову задзвонив. На екрані з’явився незнайомий номер. Ніка насупилась, але відповіла:
– Алло?
– Вероніка Андріївна? Доброго дня. Я дзвоню з приводу вашої тітки, Валерії Петрівни.
Ніка напружилася. Тітку Валерію вона пам’ятала невиразно – та жила в іншому місті і рідко приїжджала в гості. Востаннє вони бачилися років зо три тому на якомусь сімейному святі.
— З нею щось трапилося?
— На жаль, її не стало, — у голосі нотаріуса звучало щире співчуття. — Справа в тому, що вона залишила заповіт. І ви єдина спадкоємиця.
Кімната закрутилась перед очима. Андрій, помітивши її стан, стривожено підскочив.
– Що трапилося?
— Тітка Віка — Ніка насилу підбирала слова. — Вона залишила мені спадок.
— Який спадок? — Андрій подався вперед.
— Трикімнатна квартира в центрі міста, дача та заощадження, — долинув із трубки голос нотаріуса. — Вам треба буде приїхати, щоб оформити документи.
Ніка сиділа, приголомшена новиною. Чому тітка вибрала саме її? Вони ледве спілкувалися. У пам’яті випливла та остання розмова на сімейному святі. Тітка Вікторія тоді довго розпитувала Ніку про роботу, плани. І, здається, дуже уважно слухала.
– Це ж чудово! — Андрій уже планував. — Отже, тепер ми зможемо.
Договорити він не встиг — у двері подзвонили. На порозі стояла його мама із пакетами продуктів.
— Я вам тут поїсти принесла, — почала вона, але осіклася, побачивши обличчя Ніки та сина. – Що трапилося?
— Мамо, уявляєш! — Андрій схопив матір за руки. – Нікина тітка залишила їй квартиру! І дачу! І гроші!
Свекруха застигла. Її погляд поволі перемістився на невістку. У очах свекрухи з’явилося щось нове, незнайоме.
— Квартира, кажеш? — вона поволі опустила пакети на підлогу. – І дача? Треба ж, який успіх.
Вероніка зіщулилася під пильним поглядом свекрухи. У маленькій кухні раптом стало тісно та душно.
– Я піду, мабуть, – пробурмотіла Ніка, хапаючи сумку. – Мені на роботу час.
Цілий день Ніка не могла зосередитися. Клієнти в турагентстві щось питали про путівки, а перед очима стояв цей дивний погляд свекрухи. Надвечір телефон розривався від дзвінків — звістка про спадок якимось чином розлетілася по всій рідні чоловіка.
Повернувшись додому, Ніка застала свекруху і чоловіка за жвавою бесідою. Свекруха швидко сховала якісь папери до сумки, але Ніка встигла помітити знайомий логотип банку.
– Ніка, як добре, що ти прийшла! — свекруха розпливлася в посмішці. — Ми тут якраз обговорювали.
– Що саме? – Ніка напружилася.
— Так, сімейні справи, — свекруха багатозначно перезирнулась із сином. — Знаєш, я подумала. Може, нам зустрітися завтра, обговорити все? Заодно й порахуємо.
– Що порахуємо?
— Ну як же, доню! — свекруха подалася вперед. — Треба прикинути, скільки грошей можна виручити. Квартира в центрі – це ж цілий статок! А дача? Ти хоч знаєш, у якому районі?
Не минуло й дня, а її спадок уже подумки поділено і витрачено. Вранці телефонний дзвінок розбудив ніку о сьомій годині.
— Доброго ранку, люба! — голос свекрухи звучав неприродно бадьоро. — Ти вже дізналася, скільки все оцінюється?
— Я навіть документи ще не бачила.
— Ну, як же так? — У голосі свекрухи почулося роздратування. – Треба діяти швидше! Знаєш, скільки проблем зараз можна вирішити? Ось, наприклад, у Андрійка борг.
– Який борг? — Ніка похолола.
— Ах, ти ж не знаєш! — схаменулась свекруха. — Андрій узяв невеликий кредит на розвиток бізнесу. І Димочці допоможемо.
— Якому Дімочці?
– Братику Андрія, звичайно! У хлопця проблеми, потрібен добрий адвокат. Ну й гроші, звісно, щоби борг погасити.
Ніка мовчки скинула виклик. У вухах шуміло. Новина про обов’язок приголомшила її — коли він встиг? І чому не сказав? А тепер ще й про його брата.
Увечері Андрій зненацька запропонував влаштувати сімейну вечерю.
— Давай покличемо маму, посидимо, поговоримо, — ніби між іншим сказав він, нарізуючи хліб.
– Навіщо? – Ніка насторожилася.
— Ну, як навіщо? Ми ж сім’я. Потрібно обговорити наші плани.
Ніка хотіла заперечити, але Андрій уже набирав номер матері.
свекруха з’явилася за півгодини з тортом. Розставляючи тарілки, вона весь час усміхалася якоюсь особливою, змовницькою усмішкою.
— Ну що, любі мої, — урочисто почала свекруха, піднімаючи келих. – Хочу привітати нас усіх! Нарешті, у нашій родині настала біла смуга.
Ніка мовчки дивилась у тарілку. Усередині зростала тривога.
— Тепер усі наші проблеми вирішаться! – продовжувала свекруха. — Віка зможе допомогти сім’ї, як і належить хорошій дружині. Правда, синку?
Андрій кивнув.
— Вітаю зі спадщиною від тітки! — свекруха підняла келих ще вище. – Це треба відзначити! І звичайно, відразу вирішимо питання з боргами мого молодшого. Адвокат уже чекає.
Пальці, що стискають вилку, побіліли від напруги. У тиші, що зависла, було чути цокання настінного годинника — того самого, який Ніка купила на свою першу зарплату.
Поволі піднявши очі, Ніка подивилася на Андрія. Чоловік сидів, уткнувшись у тарілку, старанно розмазуючи залишки салату. Ні слова проти, ні натяку на підтримку просто мовчазна згода з матір’ю.
Вікторія глибоко вдихнула. Годинник на стіні продовжував відраховувати секунди – тик-так, тик-так. П’ять років. П’ять років вона тягла на собі цей шлюб, закривала кредити, сплачувала рахунки, зазнавала постійних невдач чоловіка та втручання свекрухи.
— Ви правда вважаєте, що я маю віддати свої гроші вашій родині? — Ніка звела погляд на Тамару Семенівну, не приховуючи ні сарказму, ні обурення в голосі. Знаєте, я нарешті зрозуміла одну просту річ. У вас є сім’я – ви та ваші сини. А я була просто зручним гаманцем. Але цього більше не буде.
За тиждень Ніка подала заяву на розлучення. Вона винайняла невелику квартиру. Подала заяву на звільнення. Андрій дзвонив щодня, але його слова звучали фальшиво:
– Ніко, давай все обговоримо. Ти ж розумієш, що сама не впораєшся.
— Я вже п’ять років сама, Андрію, — спокійно відповіла Ніка. — Просто тепер робитиму це офіційно.
Розлучення пройшло тихо. Їхню спільну квартиру було продано. А гроші поділені навпіл. Коли всі документи на спадок були оформлені, Ніка не стала продавати квартиру тітки.
Натомість вона зробила в ній ремонт і переїхала туди жити. У просторій трикімнатній квартирі вона живе й понині
Дачу вона також залишила собі. Щовихідних приїжджала туди, поступово упорядковуючи ділянку. Робота на свіжому повітрі допомагала прочистити голову і позбутися важких думок. Життя в іншому місті пішло їй на користь. Та й колишній чоловік із матір’ю тут не могли її дістати.
А гроші вона вклала у свою справу. Вона спеціалізувалася на індивідуальних турах та швидко знайшла свою нішу на ринку.
Якось, розбираючи старі речі тітки Ніка знайшла щоденник. На останній сторінці був запис: «Гроші – це свобода. Але якщо ти сама вирішуєш, як ними розпорядитися». Ніка посміхнулася — здається, тітка справді її розуміла.
Тепер, сидячи у своєму затишному офісі з видом на міський парк,Ніка іноді думала, як одне рішення може змінити все життя. Вона більше не була тією жінкою, яка боялася сказати «ні». Її життя тепер належало тільки їй — і це була найцінніша спадщина, яку вона могла отримати.
Головна картинка ілюстративна.
