Моєму батьку сімдесят вісім років і у нього погляди на виховану жінку зовсім не такі, як у загалу. Хоч я й не єдина дитина в родині, але на мого брата батько не так витрачав часу на повчання, а от на мене.
Вартувало мені принести погану оцінку чи зауваження, то я мала робити домашнє завдання доти, доки не буде жодної плямки чи виправлення. Мама не втручалася в такий виховний процес, вона воліла взагалі мовчати, коли говорив тато.
Проте, вартувало мені потішити його чи гарним виступом, чи «відмінно» з контрольної, то я одразу отримувала ту іграшку, яку хотіла, якусь обновку і смакоту – морозиво чи цукерки.
Коли я пішла вчитися, то тато наполіг аби я вчилася в нашому місті, бо я маю бути під пильним наглядом його і Бога. Після школи я верталася додому вчасно, бо мама була вдома і звітувала татові, якщо я затримуюся.
Ми обговорювали з нею навчання, поралися на кухні і по дому. Приходив тато і ми всі вечеряли, він слухав про моє навчання і відправляв мене готуватися до пар.
Коли мама почала йому говорити про те, що пора вже мені подумати й про чоловіка, то він вирішив, що всі вони мають пройти співбесіду з ним. Але й охочих не було і співбесіду ніхто не проходив, всіх батько бракував і казав, що вони не достойні бути моїми супутниками життя.
Отак я й досиділася вдома до сорока дев’яти років. Вже мене не треба було чекати з годинником біля входу в дім. Бо я вчасно приходила і знала свої обов’язки – приготувати їсти і купити продукти. Мама вже останнім часом не справлялася з цим. А далі взагалі злягла.
І отак все лягло на мої плечі, я доглядала батьків і працювала, грошей нам вистачало, бо й пенсія в батька була висока, мама ж мала соціальну і моя зарплата. На ікру не вистачало, але раз в тиждень ми рибу їли.
І ось в цей період я й зустріла Павла, він був нашим дільничим і часто приходив подивитися як там мама. Я не знала, що виклики на дім вже давно не практикуються з реформою, адже й подумати не могла, що я можу привернути чиюсь увагу.
Але далі виявилося, що цю увагу розпізнав мій батько, який вже й недобачав читати, а тут розгледів. І ось почав мені Павло писати спочатку про догляд за мамою, а далі вже й такі речі загальні і я вперше відкрила йому своє серце і душу. Він мене дуже підтримав, коли мами не стало, натомість, батько навпаки, вів себе геть некоректно. Міг висипати їжу в смітник, придертися до горнятка, що погано вимите і вимагати аби я перемила весь посуд до ідеальної чистоти.
Я не розуміла таких перемін, а далі й Павло перестав писати. Якось я не витримала і пішла до нього в поліклініку, де він і зізнався, що мій батько приходив жалітися до головного лікаря на його поведінку. Я не могла повірити, що батько таке зробив. Тоді я вперше вимагала пояснень.
– Подивися на себе! Ти вже нікому не потрібна, а мене хто буле доглядати? Ти останнім часом геть все неправильно робиш! Схаменися! Ти порядна жінка, я тебе такою виховав, а ти як себе ведеш?
Я розумію, що маю доглянути татову старість, це навіть не обговорюється, але після такого як я маю це робити?
Розумію, що чекати Павло не буде, але й батько теж проживе ще довге життя і що робити я просто не уявляю. Що б ви зробили на моєму місці?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
