Ніколи мені не приходило на думку, що мій син стане причиною повернення до чоловіка, адже я йшла від Віталія тому, що не хотіла аби син мав такий приклад батька перед очима. Ні, Віталій, не має шкідливих звичок, але для мене чоловік, який не хоче розвиватися та рости, не прагне більшого, не може бути прикладом.
Я й так витратила на нього дванадцять років свого молодого, найкращого, найякіснішого життя.
Спочатку Віталій був для мене принцом на білому коні, бо на свій вік своя машина, квартира та дві палатки на базарі – це все був успіх, який я певна, що він мав примножувати.
Я була гарна і повна душевного тепла, яке віддавала йому до останку, а далі й нашому сину, я вила наше затишне гніздечко, купалася в любові та щасті.
Але потім чоловік мені сказав, що він продає свої палатки, бо не хоче більше тим займатися.
– А чим ти будеш займатися?, – цікавилася я.
– Я буду займатися сином, – каже він.
– А я чим буду займатися?, – вже у моєї цікавості було геть інше забарвлення.
– Не знаю, чим хочеш. Життя у мене одне і я хочу ним насолодитися.
Чи варто казати, що грошей від продажу дуже швидко не стало, чоловік не брався ні за яку роботу.
– У мене є вклад у банку і я живу на відсотки. Ти маєш, що їсти і де жити, а як тобі треба щось більше, то піди і зароби.
Я не мала слів. Як це мені не треба більше, коли мені хочеться і плаття, і сумочку, і помаду? Я пішла працювати, але ж мені стільки не платили в офісі, як би платили чоловікові за якусь фізичну роботу. Це ж очевидно.
Та й зарплата моя швидко закінчувалася, бо я хотіла дитині і іграшку купити чи одяг новий, смачно поїсти, тому приходилося казати чоловікові аби мені додав на щось.
– А де твоя зарплата?, – питав тоді він, – Як бачиш, на мої гроші ми продовжуємо жити.
Піти від такого чоловіка було питанням часу. Я чесно давала йому шансі всі ці роки, я по-різному підходила до того, як переконати чоловіка піти працювати.
Що ще я мала зробити, коли всі дванадцять років чоловік сидить сиднем? Що? Він здоровий, гарний, ситий, але то з сином на велосипедах покатається, то уроки зробить, то в ліс піде. Звичайно, що Тарасик його дуже любив, бо ж я не мала часу на сина, адже як не працювала на роботі, то на кухні виварювала їсти, щоб і дешево, і смачно.
Сина я забрала і поїхала до матері в інше місто, там жили, як жили. Тарасик просився на вихідні до тата і я була рада, бо хоч так могла спокійно дихнути. Також на всі канікули син їхав до батька, тому в ці місяці не платив на нього нічого.
Та й те, що платив, то ж була мінімалка.
Тоді я наважилася поїхати за кордон спочатку на кілька місяців, а потім вже й по пів року не була вдома. За сином дивилася мама і Віталій по черзі.
Я купила квартиру і машину та заробила на прожиття. Приїхала переможницею до Віталія, а він мені й каже.
– Ти знаєш, що Тарасик вирішив одружитися і молоді будуть жити у мене.
– Нічого дивного, адже вони студенти і поки вчаться тут, то хай живуть, – відказала я.
Я вухам не повірила. Я ж маю те саме, що й батько, а діти зі мною не хочуть жити?
Тарасик знайшов дружину в дворі, де провів дитинство, дитяча закоханість переросла в почуття і вже вони женяться.
Ну, чудово, я допомогла з весіллям на рівні з Віталієм, він ні слова не сказав, але я певна, що був вражений.
На весіллі ми перемовилися кількома словами, сказав, що таксує давно, бо треба на щось жити, бо його банк дає низькі відсотки.
Почали вже діти жити в Віталія та почали мені на батька скаржитися, мовляв, і те не так роблять, і не так ходять, світло не виключають і ще купу дрібниць.
А мені наче медом по маслу.
– А що поробиш, діточки, – кажу я їм сумно, – Ви самі захотіли там вчитися та в батька жити.
А сама така рада, не довго дітки мої любі там будуть, а до мене переїдуть.
Так і сталося, через рік вони перевелися в наше місто в філіал того закладу, стали жити в мене і я почувалася переможцем. Віталій не міг повірити, що його улюблений син його проміняв на матір. Для мене це була чиста перемога.
Могла б історія на цьому скінчитися, я могла б розказати, як діти закінчили вуз, влаштувалися на роботу і почали винаймати житло. Але цього не сталося.
Діти як жили у мене на навчанні два роки, то так і після теж не думали про власне житло.
– Мамо, в тебе так добре, – казали вони, а я слова не могла сказати, як же вони мене дістають.
Я не почувалася вже переможницею, бо треба було на них робити і за ними робити: виключати світло, мити посуд, прибирати і прати. Вічні студенти, розумієте?
Навіть не здогадувалися платити за комуналку, бо нащо, якщо вони у мами живуть.
Я трималася рік, думала, що м’які зауваження щось виправлять, далі другий рік тішила себе надією, що діти переїдуть, але, коли вони й далі не рухалися, то я вже й не витримала.
– Мамо, ти геть як тато, – сказав син і ображено пішов в свою кімнату.
А я лиш сказала, що з мене годі, що я втомилася за них все робити, що я хочу якогось спокою і жити, а не обслуговувати двох дорослих людей, бо вони не можуть навчитися виключати за собою світло та мити за собою тарілки!
Ще й мене порівняв з Віталієм, мене, яка мов та бджола крутиться і всього в житті сама добилася!
Не знаю чому, але я зателефонувала чоловікові. Ми пів вечора обговорювали нашого сина і невістку, далі домовилися зустрітися, і все ще раз обговорити.
– А як вона крихти сипле!
– А як він ложку від чаю ставить на стіл!
– А як вона роззувається, то стає на те місце, де було взуття брудне.
– А він мокрий рушник не розвішує і ставить там, де брав, а з нього аж капає.
– А він не витирає за собою пасту…
А потім ми якось опинилися у Віталія вдома. Він приніс мені на ранок каву, зробив смачний сніданок і забрав телефон, де на екрані висвічувався «Тарасик»:
– Не маленькі, справляться.
Мене не було тиждень, коли я приїхала додому, то мене зовсім не засмутив бруд на килимку, порожній холодильник і ціла гора посуду в раковині, і ще купа на балконі, вони використали навіть святковий сервіз.
Я взяла свої речі і знову поїхала до Віталія.
Скажу вам отак – коли ви думаєте про розлучення, то вам кажуть, що ви ще собі такого знайдете, навіть, десятьох. Але потім, коли ви починаєте спілкуватися з кандидатами, то розумієте, що ваш чоловік за них кращий. Чому так – я не знаю. Чи то у мене так?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
