Оксана з самого дитинства не хотіла й за холодну воду братися, все мріяла про міське життя, а Вітя навпаки, любив працювати більше руками, до всього брався і все йому вдавалося.
Я тоді й не дуже тим переймалася, бо як донька хоче міста, то хай йде, нащо їй в полі спину гнути? А син хай вже буде біля мене.
Проте, я не з чуток знаю, що ніде ще невістка не пригріла свекруху, що добре старість доживати біля доньки.
Оксана вийшла заміж і приїжджала дуже рідко. Але я все ділила порівну між дітьми – яка частка Віті, така і їй, якщо вона сама не приїде, то я сумки в руки і несу їй.
Донька мене почастує, розпитає як в селі та й веде на автобус:
– Мамо, у нас ночувати тісно, то поки є автобус, то їдьте, – каже мені.
Зате своїх дітей нам на літо лишати вона не соромилася і не боялася тисняви, хоч тоді вже невістка привела на світ маля і ми всі п’ятеро жили в двох кімнатах хати.
Вітя почав добудовувати до хати коридор, тоді вибудував літню кухню і так стало місця більше. Якби він працював за кордоном, то може б і пішло все швидше, але Вітя заробляв вдома. А його дружина Майя не хотіла аби він кудись їхав:
– Скільки нам того треба?, – казала вона, – Головне полегки і щоб бути здоровим і бачити, як ростуть наші діти.
Знаєте, така вона була тиха та добра, але попробуй не зроби так як вона, то якось і совість не позволяла їй поперечити, бо то було добре для всіх, що вона закомандує.
Потім Майя вийшла на роботу, а вона працювала в школі, то трохи стало більше грошей, але й часу на все в неї стало менше. Але я вам кажу – я не знаю, коли вона всюди встигала: і на городі, і коло худоби, і коло дітей, і ще й коло чужих дітей.
Завжди з усмішкою, спокійно, але твердо вона гнула своє. Я не чула аби вона підвищувала голос колись на дітей чи чоловіка. Це треба мати залізні нерви, я вам скажу.
І ось, коли моя донька Оксана побачила, як наше обійстя перетворюється. То почала на нас з батьком ображатися, мовляв, ми їм даємо пенсію і вони на нашій шиї собі роблять маєтки.
А вона мусить кінці з кінцями зводити та в усьому собі та дітям відмовляти. А ще додалося, що чоловік пішов з родини, то вона взагалі стала Майю провокувати на сварку.
Приїде з дітьми на літо і сама лишиться на кілька днів, то давай її підколювати. Робити зауваження щодо всього. А невістка мовчить, нічого не каже.
Я їй кажу:
– Оксано, нащо ти колотиш? Чого ти між нами неспокій робиш?
А вона мені каже, що Майя не має мати все це, що вона на всьому готовому жирує, а вона, Оксана, нічого з цього не має.
– Хоч би мені щось важливе за все життя купили – машину чи квартиру, а цій все віддаєте! То й віддавайте далі!, – каже Оксана.
– Дитино, та ми тобі те даємо, що й Віті, все по половині! Та я тобі все готове везу аби ти гроші не тратила, а ти отаке мені кажеш?
А вона не розуміє.
Я сама не знаю, як Майї так вдалося, що і чоловік не бідує на чужині, і вона вдома, а все отак копійка до копійки та є лад всюди. Звичайно, що й ми з старим даємо грошей, але ж і собі відкладаємо, бо і на пам’ятник буде треба, і на поминки. Та й Оксаниним дітям даю, бо ж місто, все хочеться дітям цукерки…
І я рада, що Оксана нас не доглядає на старості, бо я не знаю, що то з того б було. Жити і бути отак вічно не задоволеним – то дуже тяжко з такими людьми.