fbpx

Ніколи робота не була для Марії таким спасінням, як того дня. Була дерев’яною, заціпеніло сприймаючи навколишній світ. Але ж … в неділю він мав прийти до неї – свататися! Що трапилось за цю ніч? Поля старша за неї, був у неї хлопець, але одружився з іншою, вона ще й співчувала тій, коли почула про таке. Поліна ж гарна, ставна, вона ще знайде собі пару, навіщо ж їй чужий хлопець?

Готуючись до свого дня народження, баба Марія пригадувала прожиті роки, а їх минуло таки чималенько.

Всі роки були різними, бо кожен з них, був багатим на події, дарував щастя і втрати… Одне в них було спільне: вони минали, пролітали, як оті птахи у вирій. Тільки навесні птахи повертались – молоді, повні сил і снаги, вити нові гнізда, виводити пташенят, а її роки не вертались, натомість приходили нові, старші й поважніші. Ще б пак: з п’ятнадцяти років почала працювати в колгоспі, правда на пенсію пішла в п’ятдесят – як мати п’ятьох дітей. Проробила на фермі з перших повоєнних років. І замужем побувала і овдовіти встигла.

Колись її називали Марією, Манькою, Маняшею, Марією Григорівною, а вже років зо двадцять звуть тільки бабою Марією. Так кликав її онук Тарасик, ледве переступивши поріг хати: «Баба Марія! Це вам подарунок!» всі засміялись, почали виправляти, що, мовляв, це ж бабуся, а не баба! На що онук відмахувався і твердо повторював: «Ні! Це – наша баба Марія! І все!» З того часу так і приклеїлось до неї «баба Марія». Чоловік жартував: «Моя ти бабо Маріє!».

За матеріалами – “Є”.

Весною їй виповнилось п’ятнадцять – а на осінь пішла робити на ферму. Тільки-тільки німця вигнали, почали колгосп відновлювати. Корівники, хоч і глиняні, на стовпах, але залишились цілими, і туди завезли нетелів (молодих телиць), щоб відновити поголів’я корів. Їй дали групу – шістнадцять таких красунь, вона старанно коло них ходила. Все тоді треба було робити вручну: годувати, вичистити гній, роздоювати первісток. Напувати гнали тільки до річки. Тієї осені прийшов у відпустку з армії і Павло. Вона, як тільки побачила його ввечері біля старої хати-клубу, так і вклякла на місці. Павло порятував, запросивши її до танцю. Гармошка вигравала і весь вечір він не випускав її з рук. Хто придумав танці – то був добрий чоловік: тебе обнімає хлопець, (бо це ж танець) і ніхто нічого поганого не подумає! Всю відпустку він зустрічав її з роботи, проводжав додому. Затримувались біля пишного куща бузку, ховаючи в його прохолодному листі розпашілі обличчя. Кожен раз, прощаючись, Павло обіцяв, що весною, як зацвіте бузок, він повернеться з армії, і вони поберуться. Лиш би вона дочекалась його! Вона дочекалась, пишучи часто листи коханому. Пораючись на фермі, допомагаючи батькам по господарству, вишиваючи рушники – жила спогадами про нього.

Вона писала Павлові листи щодня, як приходила з ферми. Замість їхніх побачень. Втікала від настирного кавалера Василя, який давно накинув на неї оком. Той побоювавсь підійти, знаючи її крутенький норов. Працюючи в колгоспному садку, приносив їй гостинці, але далі діло не йшло: не підпускала до себе нікого, а після освідчення Павла – і поготів. Василь не наполягав, але після від’їзду Павла приходив на ферму, допомагав чистити гній, «проводжав» додому, йдучи за нею на чималій відстані. На її окрики виправдовувався «Я тільки собак віджену, якщо раптом!» А вона жила спогадами про зустрічі з коханим, як він дивився на неї, як звертався: «Маріє, ти моя Мрія, мрієчка-марієчка»…

Весною виглядала з армії милого щохвилини, зиркаючи на двері, але взівала. Незчулась як поряд пролунав тихий рідний голос:

– Марієчко моя! А ось я і прийшов!

Засоромилась від його приходу, зачервонілась від тих мрій і планів, якими жила всі ці півроку очікування. Не мала сили підвести очі на Павла. Він все зрозумів. Він був диво, диво її і для неї. До вечора вони разом, майже не розмовляючи, годували корів. Поки Марія доїла корів – Павло почистив гній, разом відігнали тварин на водопій, дорогою вдихаючи пахощі весни і розквітаючого бузку. Оминаючи чималі його кущі, Павло притримав її за руку, кивнувши на набухлі кетяги квітів бузку: «Пам’ятаєш, що я казав? Чекай у неділю, прийду з дядьком свататися!» Лише пізно ввечері, провівши її додому, поцілував солодко і поспішив до дядька з тіткою, в яких ще не був, відколи повернувся з армії. Присіла на лавці, не в змозі зайти до хати – хотіла надихатись пахощами бузку і щастя, якого дочекалась. Незчулась, як повернувшись, до її ніг припав Павло:

– Не можу, – шепотів, – не можу відірватись від тебе, голубко ти моя, радосте і щастя! Заберу тебе, одружимось!

Довго тоді вони просиділи на тій лавочці, мріючи про спільне життя, як побудують хатинку на старій садибі його батьків, як посадять сад, матимуть діточок. Пізно ввечері, пересилюючи себе, він пішов додому, ще раз нагадуючи, що в неділю, вже через два дні, вони з дядьком прийдуть свататися. «Щоб рушники готувала, а не гарбуза!»

Другого дня, женучи корів на водопій, Марія почула що Павло одружується з сусідкою Полею. Коли вони там вспіли зговоритись – не знає ніхто, але вранці його тітка Улита хвалилась на степку, що їхній племінник братиме сусідку, а та, дякуючи їм за таке скоре сватання, подарувала їй тернову хустку. Баби обговорювали щедрий подарунок сусідки, чи варто було отак поспіхом женити хлопця, але зійшлись на думці, що не в кожної в селі, по війні, є тернова хустка. Виходить – все правильно. Поліні – чоловіка, Улиті – тернову хустку.

Ніколи робота не була для Марії таким спасінням, як того дня. Була дерев’яною, заціпеніло сприймаючи навколишній світ. Але ж … в неділю він мав прийти до неї – свататися! Що трапилось за цю ніч? Поля старша за неї, був у неї хлопець, але одружився з іншою, вона ще й співчувала тій, коли почула про таке. Поліна ж гарна, ставна, вона ще знайде собі пару, навіщо ж їй чужий хлопець? Чи хіба вона не чула в селі, що Павло ходив до неї, Марії, що вона чекала його з армії?! Бути такого не може! Що ж трапилось?

Після роботи ледь добрела до обійстя і знеможено впала на лавку, на ту саму, під кущем бузку, який, немов насміхаючись над нею, зацвів дружно, огортаючи пахощами все навкруги. Як привид, з-за кущів вийшов Павло і впав перед нею навколішки. Павло щось шепотів і просив, вибачався і пояснював, наче марив зі смутку. А що він переживав не менше, ніж вона – це було видно. Не відразу, але розібрала, що трапилось тієї ночі, як він прийшов додому. Дядько з тіткою почули від людей, що він повернувся з армії і чекали його, щоб разом іти в гості до сусідів. Почувався винним, що цілий день не приходив до єдиних рідних людей, тому пішов мовчки в гості, випив, хоча до цього ніколи не вживав, а більше нічого згадати не може: прокинувся вранці з Поліною, а над ними стоять і її батьки, і його дядько з тіткою…

Просив його вибачити і втекти разом з ним далеко – на шахти, там і робота є завжди, і гуртожиток дадуть. Втекти разом з села, бо тут їм жити не дадуть, а він без неї!.. Відкинула його руки, запитала, як же зміг і пішла до хати. Покинула його, назавжди. Бо не вірним був… В спину донісся шепіт: «Прости… Марієчко моя!»

Одружився Павло. Марія ходила на роботу, пересувалась по фермі, як примара, не бачачи навколо себе ні людей, ні корів. З нею намагались говорити батьки – виходила з хати, пробували розраяти подруги – тікала. Одного ранку, якраз після дойки корів, підійшла до неї тітка Настя і, обійнявши за плечі, повела в куточок приміщення, де лежала солома.

– Сідай, Маріє, – вона потягнула її за руку і всадила поряд. Послухай, що я тобі скажу. Мою історію ти знаєш, і як забрали чоловіка ще після голодовки і як я й досі його чекаю. Вже й з війни повернулись ті, хто мав вернутись, мені й чекати вже мабуть нічого, а я жду. Така доля. З нею не посперечаєшся, вона сама виведе куди здумає… Може, й твоя доля така. Не блискай очима, все розумію. А от подивись на Василя – хлопець всю зиму тобі то яблука, то сушені груші волочив на ферму. Від душі, воно ж видно, що любить тебе! Не жени його, виходь за нього, щасливою будеш!

– За Василя?- скочила Марія, – та я ні за кого в житті заміж не піду! Ніколи! Нізащо!

А восени відгуляли весілля Василя і Марії. І прожили вони з ним півстоліття, ще й добре прожили. Двоє синів і три дочки, а онуків, а правнуків!.. Тільки в щасливій родині можуть бути такі діти! Дуже довго Павло намагався не попадатись їй на очі, лише раз на рік, на її день народження – весною – він підстерігав її біля куща бузку і вітав. Коли просто словами, даруючи гілочку квітучого бузку, коли якимось скромним подаруночком, пильно вдивляючись в очі. Проганяла його і сварила, щоб не смішив людей, не ліз в її життя, а жив своїм, яке сам собі обрав. Мовчки вислуховував, кивав головою, а потім просив вибачення. Казав, що тоді не відстояв їхнє кохання.

Василь бачив Павла, інколи пересікались по роботі, але не займав його. Настільки щасливий, що Марія стала його дружиною, що все решта не має значення. Все життя Василя турбувало самопочуття, не подавав виду, кріпився, бо ж в селі роботи завжди повно, але вона бачила, що йому з кожним роком все важче. Діти були помічниками: порали худобу, обробляли город, підтримували порядок в хаті, яку і побудували всі разом. Будучи хорошим садоводом, Василь і обійстя засадив саджанцями, у них були свої яблука, груші, сливи, абрикоси, а що вишень – то й сушити вистачало, а не тільки на вареники та варення! З роками дерева старіли, їх замінювали на молоденькі саджанці. Батько вчив дітей як правильно садити деревцята і доглядати за ними. Робили все разом і дружно. Як же швидко все минуло, як швидко пролетіли роки. Вдовує вона вже більше десяти років, аж не віриться, бо з нею постійно хтось з онучат, діти часто приїздять в гості. Ті, що зостались жити в селі – провідують її щодня. Ніколи сумувати бабі Марії. Усміхається про себе Марія, згадуючи вчорашню зустріч із Павлом: він чекав її, сидячи на лавочці під старим кущем бузку.

– Посидь зі мною, Марієчко, – винувато попросив посивілий Павло, – просто посидь, якщо бачити мене не можеш. Оце з днем народження привітати тебе хочу, бо коли твої позбираються – не до мене тобі буде.
Він простягнув руку і на долоні блиснув камінчик, який прикрашав заколку для волосся.

– В тебе й досі густе, гарне волосся, я так мріяв його розплітати та не судилось! Візьми подарунок, хай хоч ця маленька заколка буде щодень доторкатись до нього, буде з тобою. Пробач, що так склалося. Павло важко піднявся з лавки і пішов до дороги.

– Павле! – гукнула його Марія, – давно вже простила тебе, не переживай! Життя минуло, видно, доля така в нас. Дякую тобі за те, що було між нами, за кохання і щастя. Довго не могла змиритись, що в мене його забрали, довго не могла простити. Але це вже в минулому…

Автор – Галина ТАРНАВСЬКА.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

You cannot copy content of this page