Нікому не побажаєш такої ситуації, в якій опинилася Галина. Але ми вже їй не співчували й не жаліли, бо не потрібно було влазити в чужу сім’ю. Одна тільки наша технічна працівниця Ольга запитала, чому Галина Дмитрівна сумна. Та наша математикиня була занадто горда, щоб поділитися наболілим. Просто їй пощастило, що Ольга просила Галину стати репетитором для внучки Світланки, і незабаром жінка була в курсі її ситуації

Моя колежанка Галя – вчителька математики в сьомому класі, де я була класною керівницею. Ми були ровесницями, навчалися в одному інституті на різних факультетах і стали в працювати в одній школі нашого міста. На роботу я прийшла вже заміжньою, а Галі в особистому житті не щастило. Вона познайомилася з Артуром, який активно допомагав нашій школі. Та виявилося, що він раніше був одружений, залишив дружину з шестилітнім сином, а коли хлопчик мав іти в перший клас, став благодійником і опинився перед вибором: одружитися з Галею чи повернутися в родину. Не чекаючи не те, яким буде його остаточне рішення, Галя припинила з ним зустрічатися.

Сина Артура, Віталика, з п’ятого класу вчила Галина Дмитрівна. Стосунків із його татом у Галі не було вже зо п’ять років, і все ж вона переживала, щоб минуле не нагадало про себе. Їй пощастило, що Віталик найкраще знав математику, мала намір послати його на олімпіаду. Але останнім часом хлопчика ніби підмінили: став неуважним, не виконував домашні завдання, не встигав разом із однокласниками на контрольній закінчити роботу. Галя кілька разів просила мене поговорити із Віталиковими батьками, що він «з’їхав» з математики, я обіцяла, але не вбачала в цьому потреби, бо й у мене, на англійській, він, як сонна муха. То що – я також мала бити на сполох, якщо в підлітка просто змінюється характер?!

Коли я почула галас у кабінеті математики, то відчинила двері, подумавши, що це мої семикласники бешкетують. Але всі діти були на подвір’ї, за столом на розгорнутими зошитами сиділа Галина Дмитрівна, а над нею стояла Ірина Матвієнко, мама Віталика, й репетувала, що вчителька ставиться упереджено до її хлопчика, що до неї дійшли чутки про давні стосунки із її чоловіком, що вона, мабуть, взялася знов за старе й шукає способи повернути собі Артура.

Ревнива дружина на цьому не зупинилася, побігла скаржитися до директорки. Та викликала свою підлеглу й мене, як класну керівницю. Мені добряче влетіло за Галину ініціативу самій викликати батьків до школи.

Підставила мене колега по повній програмі. Відтоді ми з нею й не розмовляємо, хоч для мене тоді все закінчилося попередженням, але Галі я не пробачила. Та й Ірина Матвієнко в її благі наміри не повірила, а пішла в райвідділ скаржитися. Я вважаю, що так Галині й треба. НІчого було з розлученим зв’язуватися.

Хоч над Галею кружляла перспектива звільнення, все ще могло владнатися. Якби не цей випадок на уроці. «Чому ти не пишеш нічого?», – запитала вона Віталика. «Бо стало темно в класі, я погано бачу». Очі хлопчика дивилися десь у позапростір. Галина, не довго думаючи, набрала номер екстреної служби, щоб не згаяти дорогоцінний час, і зголосилася поїхати з учнем на огляд до спеціалістів і тільки звідти зателефонувала Матвієнкам. Зразу примчали обоє батьків. Ірина навіть у медзакладі не втрималася з доріканнями, мовляв, довела дитину своєю математикою та ще й взяла на себе роль мами.

Наступного дня знайома медсестра приголомшила Галину, розповівши, що є причиною неуважності Віталика на уроках, і що хлопчик змушений буде пройти не одне обстеження. Ця звістка була для неї гіршою, ніж пропозиція адміністрації написати заяву за власним бажанням. Але Ірина Матвієнко на цьому не зупинилася. Дізнавшись адресу, де вчителька винаймала квартиру, вона нагрянула туди з торбиною фруктів, які напередодні Галя приносила учневі. «Не смій більше приходити до моєї дитини в палату! – лементувала вона при господині, що прийшла взяти плату за помешкання. – А ви б подумали, чи варто такій житло здавати». Господиня довго не думала й вказала квартирантці на двері.

Нікому не побажаєш такої ситуації, в якій опинилася Галина. Але ми вже їй не співчували й не жаліли, бо не потрібно було влазити в чужу сім’ю. Одна тільки наша технічна працівниця Ольга запитала, чому Галина Дмитрівна сумна. Та наша математикиня була занадто горда, щоб поділитися наболілим. Просто їй пощастило, що Ольга просила Галину стати репетитором для внучки Світланки, і незабаром жінка була в курсі її ситуації.

Галя не стала брати грошей в Ольги, що сама виховувала внучку, а зять надсилав з-за кордону достатньо коштів. Коли вчителька попросила порекомендувати їй квартиру для оренди, жінка вмовила Галину просто жити в неї вдома і також відмовилася від плати за квартиру, і Світланка була дуже рада улюбленій молодій вчительці. Вона втратила маму, а Ольга – доньку, виявляється, через ту причину, що була й у Віталика. Коли Галя про це розповіла, Ольга дала їй адресу столичного закладу, де працює Андрій Яковенко, висококваліфікований спеціаліст, який успішно справлявся з, здавалось би, безнадійними випадками. Просто Ольжиній доньці тоді не пощастило потрапити саме до нього.

Галя того ж дня поїхала в Київ, щоб особисто поговорити з цим успішним доктором. То виявилося нелегкою справою вмовити його приїхати в районне місто задля консультації. Але чи то наполегливість Галі, що сиділа під кабінетом, чекаючи його згоди, чи просто вона йому сподобалась, до того він був неодружений, але візитку її таки вручив, хоч дивувався, що вона так переймається долею учня, який має двох заможних батьків.

Галя не відважилася сама зателефонувати Артуру, щоб передати візитку цього медичного світила, запропонувала мені, як класній керівничці, але я відмовилася бути посередницею, щоб не подумали, що підтримую її. Тоді вона таки зателефонувала Артуру, і він схопився за цю візитку, як за рятівну соломинку. Ірині не признався, що бачився з Галею, а то не знати якою була б її реакція.

Віталика перевезли в столичний заклад, де золоті руки й добре серце Андрія Яковенка подарували хлопчику остаточне одужання. Коли Ірина запропонувала мені поїхати з нею відвідати сина, я охоче погодилася побачити свого учня. В палаті несподівано побачили Галю і доктора. Ірина ледь стримувалася, щоб при дитині не наговорити їй «теплих» слів. Я її чудово розуміла. Вона ще раз дякувала чудовому лікарю, але він переадресував подяку Галині: «Насамперед дякуйте своїй небайдужій вчительці, що розшукала мене в столиці й майже змусила приїхати у ваше місто на консультацію».

Хоч Ірина й заспокоїлася й не мала вже ніяких претензій до Галі, вона все ж виїхала з нашого міста. До мене дійшли чутки, що вона вийшла заміж за Яковенка й працює в столичній гімназії. Я рада за Галину тільки тому, що вона засвоїла життєвий урок – зустрічатися з розлученим чоловіком неприпустимо, бо в нього ще є шанс повернутися в родину. Я, наприклад, ніколи собі такого б не дозволила. А як ви вважаєте, чи є хоч якесь виправдання Галі.

You cannot copy content of this page