Карколомні зміни у моє життя прийшли у вигляді двоюрідної бабусі:
– Уляно, донька у тебе вже велика, що вона в селі буде робити, а біля мене в місті роботу матиме. Та й тобі краще, бо Петро її бачити не буде…
Мама моя привела мене бозна від кого і нікому не зізнавалася, як її мати з батьком не випитували. Коли мені було чотири роки, то вона знайшла собі чоловіка з іншого села, але він мене не прийняв за доньку.
– Та вона нам буде дітей бавити, – жебоніла перед ним мама і заглядала в очі.
– Добре, – буркнув він.
Відтоді так і повелося – дитина пікнула, то не матір біжить, а я, заколисую, годую і переодягаю. Вчилася я поганенько, бо що я могла знати, коли мати моїми зошитами в печі розпалювала?
Коли на порозі стала та поважна бабуся, то я аж стерпла від захвату, що нарешті моє життя зміниться на краще. Наївна.
Ніна Миронівна була вже у віці і казала мені, що я маю її слухатися і тоді вона мені віддасть свою квартиру. Бачили б ви ту квартиру – все в кришталю та килимах. Мені тоді це видавалося за палац. А думка, що ціла квартира буде моя, коли я не мала вдома й свого ліжка? Це було щось таке наче я в казку потрапила!
Хоч бабуся запевняла, що віддасть мене в училище, але на ділі я була у неї на побігеньках, все прала та вимивала, готувала їсти і була поруч аби почути її найменший шепіт. Я ніде не гуляла, як з нею. А вона виходила в парк пройтися і все, сиділа в хаті перед телевізором і мною командувала.
Найкращі мої молоді роки пройшли в тій квартирці в хрущовці, з старими меблями та щербатими горнятами. Надто пізно мені розвиднилося в очах аби я зрозуміла заради чого я тут живу.
Вона мене так вимуштрувала, що я й не думала кудись піти, кожного ж дня говорила, що квартира буде моя. На вулиці, коли ми прогулювалися, я не відрізнялася від неї, ми були наче сестри, хоч різниця у віці була шалена.
Коли мені було сорок років, то Ніни Миронівни не стало.
– Добре ти її доглядала, – казали мені всі і я теж думала, що надто добре, перелила у неї всі свої сили, а собі нічого не залишила.
А далі мати стала у мене на порозі:
– Ти й так дітей не матимеш, то прийми племінників на квартиру, діти мають вчитися і здобути освіту та й квартиру кому залишиш? А так і платити тобі будуть щось, бо ж на що ти житимеш, ти ж нічого не вмієш.
Племінники виявилися не дуже вибагливими і я навіть мала кілька вільних годин в проміжках між готуванням і пранням. На дітей я не дивилася з якимось захопленням. Адже надто рано зрозуміла, яка то радість їх няньчити.
Сусідки почали мені сватати підстаркуватих вдівців.
– Ще молодий Васильович, всього шістдесят, йди за нього поки інші не забрали.
– Забрали?, – перепитувала я.
– Так, забрали, ти знаєш, яка у нього пенсія?
Я знала скільки треба сили аби літню людину доглядати.
А якось я сіла в потяг і поїхала до моря, хотіла аби було дуже багато сонця, бо я надто довго сиділа в темряві квартири.
Спочатку зняла невеличку квартиру біля самого моря і цілими днями те й робила, що бродила по воді, сиділа на піску і раділа тому, що бачу.
Мама певно дуже здивувалася, коли нові власники виселили племінників з квартири, але мені було байдуже, адже я не сказала куди їду і вона точно мене не знайде.
А біля моря я відігрілася настільки, що змогла впустити в своє серце кохання, таке палке, як в юності.
З’явився на світ син і це було зовсім по-іншому, ніж я пам’ятала в дитинстві, а з онуками було ще казковіше.
Моє життя починається кожного дня і я нарешті звільнилася від чар.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
