Ніна Олегівна поїхала в Італію на заробітки майже два роки тому. Проте, не звикла вона до роботи ще вдома, а за кордоном бути баданте і поготів. Ми їй з України гроші надсилали в той Неаполь, аби вона мале за що хліба собі купити, ледь вмовили повернутись. Однак, пожила вона з нами два місці і я зрозуміла, що даремно так настирливо кликала її додому, краще б вона жила за кордоном.
Свекруха приїхала з Неаполя, але не до себе додому, до нас. З першого ж дня їй не дає спокою, те що ми маємо собаку. Тварина її просто з себе виводить, хоч вона у нас ніби, як у гостях. Вона всіма правдами і не правдами намагається зробити так, аби нашого Жуля в квартирі не було. Та тільки не виходить у неї нічого, хоча вона вже й намагалася не раз обмовити собаку.
Вигадує щось геть не реальне то вона дитині може нашкодити, то бруд у хату носить. Але останнім часом у родички взагалі загострення на цій ниві. Вона заявила, що мій син має часті недуги саме через собаку.
Це моя собака. Я підібрала щеня колись на вулиці і привела його до ладу. За вихованцем я ретельно стежу, обробляю від паразитів і регулярно купаю, тому він ніяк не впливає на якість нашого життя.
Коли у нас з’явився син, Жуль його радісно прийняв. Він охороняв коляску, носив брязкальця і ніколи не гавкав, поки дитина спала. Він знає, що після прогулянки треба митись та обробляти лапи, щоб не носити бруд. Тож у нас відносно чисто і майже немає вовни, адже мені потрапив унікальний собака — практично не линяє.
Чоловік до слів мами своєї відноситься з іронією, але мені вже й з дому самій вийти лячно – а що як вона щось утне? Хто має чотирилапого друга з яким під одним дахом десять років прожив, той зрозуміє. чому я так переживаю.
А тиждень тому, мов відчула щось, відпросилась з роботи на кілька годин раніше, надто тривожно мені було. Підходжу до будинку і чую. як мій Жуль відчайдушно дзявкає. Поглянула на другий поверх. ніби не відкрито балкон, роззирнулась, і зрозуміла, що голос собаки лине із авто припаркованого біля під’їзду.
Виявилось, що свекруха викликала службу і віддала мого пса.
— Все одно буде по-моєму. – казала вона коли я повернула собаку в квартиру. – Ти ж не будеш вдома цілими днями, та й біля собаки бути постійно не зможеш.
То було крайньою точкою і я попросила маму чоловіка на вихід. Тим паче, жити вона мала де, просто не мала за що, адже на роботу не ходила, пенсі у неї немає. а у нас жити зручно.
Чоловік дуже обурився, коли додому повернувся. Вислухав мене і каже:
— І що? Через собаку ти мою маму з квартири виставила? Тобі не здається, що це занадто? Мама моя поки роботи не знайде, житиме із нами. Це останнє моє слово.
От тепер що хочеш роби. Найшла коса на камінь. Я не бажаю і близько присутності свекрухи в нашому домі, а чоловік заявив що вона таки поживе з нами, навіть якщо Жуля доведеться в село відправити.
І як тепер бути? І пса не зраджу і чоловік не відступає.
17,02,2023
Головна картинка ілюстративна.