Ніяк я не могла невістку прийняти, ну ніяк. Хоч розумом все знала, розуміла, приймала, а серце мене пекло, а як не пекти, коли син єдиний, я сама його ростила. Виростила такого легеня і їй?

А вона й розлучена, й дитину має і ще й до мене йде жити – то чи не забагато на мене одну?

Знаєте, я би щось може й переконувала сина аби не брав її заміж, але ж вже де – пізно, вона, така хитра і вже при надії!

– Мамо, Валя при надії, ми будемо поки жити у тебе, поки на свою квартиру назбираємо.

Звичайно, що у мене, а де ж інакше, коли у мене трикімнатна квартира, то як не помістимося. Тільки от місця в серці для неї і її дитини у мене не було і я була певна, що вона з її хитрістю і продуманістю добре знала.

Єдине, що було добре – дитина мені очі не муляла, бо я й на роботі пів дня, а потім більшу частину в себе, навіть не хотіла з дітьми вечеряти.

Валя чистоту в квартирі тримала, а як інакше, бо чим їй ще зайнятися? Цілими днями в хаті, то хай щось чоловікові зварить та прибере, щоб він в чисту хату прийшов.

Проте, дитина перша не витримала і якось я застала малого у своїй кімнаті.

– Ти що тут робиш?, – випалила я, – Це моя кімната і ніхто не має права тут бути, крім мене!

– Бабусю, тільки не кажіть мамі! Вона буде сваритися, вона каже, що ми маємо вам догоджати аби жити тут.

– Яка я тобі бабуся?

– Я б хотів мати бабусю, у мене нема, а у всіх в садочку є…

– То й що, я тобі не бабуся і йди. Матері твоїй нічого не скажу.

Малюк похнюпився і пішов. Я задумалася. Яке ж це солодке слово «бабуся», стільки в ньому довіри до тебе.

Але чому я маю брати на себе таку відповідальність? Мені й на роботі вистачає відповідальності та обов’язків, а вдома я хочу відпочити!

Валя останні місяці ходила вже дуже неважна, але старалася виконувати все, чистоту тримати. Що вже я не витримала.

– Та залиш вже ті ганчірки! Йди полеж, бо лиця на тобі нема.

Вона так на мене глянула, наче щось хотіла сказати, а потім передумала. Вже потім вона вхопить мене за руку і не відпускатиме:

– Я не знаю, чи переживу, відчуваю, що щось не так… Ви не віддавайте Дмитрика, добре? У нього нікого нема, не віддасте?

– Та перестань, дитино, що ти як маленька. Всі через це проходять і все буде добре.

Я трималася, мов на роботі – впевнена, розважлива, а сама тоді відчула як мені терпнуть ноги. Син був на роботі. Тому доведися викликати швидку, Дмитрик залишився зі мною.

Тоді я вперше його обійняла:

– З мамою все буде добре, ти не переживай. Ми завтра до неї прийдемо і треба принести щось смачненьке. Давай, ми підемо в магазин і тобі щось купимо. Що ти хочеш?

Син був біля Валі ці дні, а ми були з Дмитриком і мені сподобалося бути бабусею для нього, коли ж я взяла на руки свою онученьку Інну, то така ніжність мене накрила, що я й не сподівалася таке відчути.

– Дякую, дочко, за такий подарунок, – сказала я їй, – Він безцінний…

Відтоді у нас все налагодилося. Я веду і забираю Дмитрика з садка, Валя няньчить Інну, далі ми ходимо всі гуляти на майданчик, йдемо в магазин і готуємо вечерю для татка. В моєму житті є радість, ніжність і любов.

Єдине себе питаю – чому я не хотіла все це пускати в своє серце так довго? Повірте, жити в тих сірих думках геть не приємно, то чого ж я так робила – як би ви це пояснили мені?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page