fbpx

Ніяких чеків я не зберігала і якщо чесно, не розуміла навіщо. Просто приїздила раз на рік, вручала брату кілька тисяч євро, адже саме він був в Україні і наймав мамі доглядальницю. Я знала що й йому не просто мотатись з міста в село постійно, тож шкодувала його. А мама була гарно доглянута, весела, та й жінка та у домі прибирала і двір в порядку тримала, тож я була спокійна. А потім, коли я повернулась то дізналась гірку правду

Ніяких чеків я не зберігала і якщо чесно, не розуміла навіщо. Просто приїздила раз на рік, вручала брату кілька тисяч євро, адже саме він був в Україні і наймав мамі доглядальницю. Я знала що й йому не просто мотатись з міста в село постійно, тож шкодувала його. А мама була гарно доглянута, весела, та й жінка та у домі прибирала і двір в порядку тримала, тож я була спокійна. А потім, коли я повернулась то дізналась гірку правду.

Коли мама злягла то для нас із братом було дуже несподівано. мама у нас була молодою і відносно здоровою жінкою, активною, життєрадісною. Але хіба недуга питає що ти там напланував, чи як жив? Одного вечора зателефонувала сусідка, каже, що пес виє і не пускає на подвір’я, та у сараї з самого ранку зачинені. Просила приїхати, бо точно щось трапилось.

Брат маму знайшов на підлозі в кухні. Я тоді з Мілану примчала і нам спеціаліст прямо сказав. що якби раніше, можливо все можна б було виправити і наслідки не були б такими серйозними, але є як є. Мама наша ходити і говорити більше не могла. Казали, що так і лежатиме нікого не впізнаючи і нічого не розуміючи. але ж обійшлось. Мама отямилась і ми бачили, що вона нас чує і все розуміє.

Я пробула вдома скільки змогла, але мусила повертатись в Мілан. Там у мене був чоловік і робота. Звісно, їхати не хотілось, ноги не несли, але потрібно було і тут я нічого зробити не могла. Хотіла й маму свою до себе забрати, була у нас із братом така мова, але спеціалісти не дозволили – вона б не витримала.

Знайшли ж у нашому селі жінку, яка погодилась наглядати за мамою. У неї був досвід. сама медсестра, тож кращого варіанту годі було й очікувати. Домовились про ціну, про те, як і скільки їй потрібно на підгузки, спеціальні пелюшки і і обговоривши все з братом вирішили, що більшу частину грошей я платитиму, а от він на місці і буде наглядати. Я розуміла, що на його плечі лягає велика відповідальність, та й їздити не ближній світ йому, тож і взяла на себе практично всі витрати по догляду за мамою.

Три роки минуло. Я ще три рази маму свою відвідала, а потім її не стало. При кожному своєму візиті я залишала брату кілька тисяч євро. ні чеків, ні розписок не брала, просто не розуміла навіщо це потрібно, адже ми рідні все ж. А от коли мами нашої не стало, я гірко про це пошкодувала.

Мій шлюб з італійцем ніколи не був ідеальним, але ми все ж знаходили якийсь комроміс, бо кохали одне одного. Однак, час був до нашої пари безжальним. надто ми різні виявились і ніяка любов, ніяке кохання не могли це згладити і склеїти нас до купи.

Коли я розлучилась, то залишилась ні з чим. Антоніо не робив ніяких великодушних жестів, не зберігав обличчя, не тримався достойно. Навпаки, дійшло до того, що єдиним для мене виходом було зібрати речі поїхати на певний час додому в Україну. Я хотіла трішки заспокоїтись, набратись сил і знову повернутись в Італію. адже країна мені подобалась дуже і один гіркий досвід не міг цього перекреслити.

Однак, коли по приїзді я захотіла спинитись у домі нашої мами, мій брат і його дружина мені цього не дозволили. Сцена була відверто огидною, адже вони тільки заради того. аби мене з подвір’я виставити приїхали з міста. Я не розуміла, чому я не можу бути в себе вдома, адже то наш із братом батьківський дім і я власниця його половини. Проте, брат мій швидко пояснив, що саме він один маму доглядав, поки я в Мілані нігтики сеньйорам до ладу приводила. оскільки мене тут бачили тричі, а він тут був біля мами і доглядальницю наймав, то й його дім уже як рік.

Оскільки я тоді була своїм розлученням зайнята, то справа спадкова просто вислизнула від моєї уваги, а брат тим скористався. Я пожила місяць у подруги своєї і мусила повертатись в Італію, але не в Мілан. Я почала життя з нуля в невеликому містечку неподалік Везувію.

Відтоді минуло десять років. Я працюю, вже тут, в Італії змогла узяти невелику квартиру на виплату, тож дім у мене ніби як і є, хоча ще років тридцять за нього платитиму. Внески не великі і мені вистачає і на життя і на харчі.

А дім батьківський. Не знаю, як це все назвати, але я такого точно не хотіла і нікому не бажала. З усієї родини мого брата жива лиш його донька менша. Маринці вісім і нині вона живе з дідом і бабою по маминій лінії, я ж надсилаю щомісячно гроші дитині на життя. адже розумію, що там пенсіонери а мала дитина має досить серйозні потреби.

Спочатку брат у засвіти пішов через несправне авто, а потім не стало і його дружини, у неї виявили недугу і вже за пів року Маринка залишилась сиротою. Батьки братової пропонували мені забрати той дім, вони узагалі впевнені, що то через мене із ними таке відбулось, мовляв я усьому причина.

А я не розумію у чім тут вина моя? А ви її бачите?

13,07,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page