Жили ми з чоловіком вісімнадцять років, аж тут йому завертілося, закортілося і знайшов собі молоду дружину. Так спішив з нею одружитися, що залишив нам з дітьми квартиру, а собі забрав машину.
Сіла я ввечері на кухні і почала думати, що не так все й погано у мене – сорок п’ять років, двоє чудових діток і дах над головою. Що ще від життя хотіти. А чоловіка, який мене більше не любить тримати для чого? Хай йде куди хоче.
Так я собі подумала і вирішила, що буду всім на питання «Як ти?» чесно відповідати, що «Чудово».
Правда, чомусь ніхто не вірив, що справи у мене можуть бути чудово. мені здавалося, що я не змінилася, але всі мені казали, що я й змарніла і зблідла, навіть директор питав чи не треба мені відпустки.
Але одного дня я таки вже й сама засумнівалася чи настільки чудово у мене справи, бо постала переді мною та особа, через яку я втратила чоловіка. Виявилося, що молоду спеціалістку треба всього навчити і цим маю зайнятися я.
Я реготала, бо як ще на такі жарти долі відреагувати? І ось стала за мною Марта по п’ятах ходити та всім вихвалятися – чоловік у неї чудовий, на руках носить і нічого не жаліє, може вона й не працювати, але просто не хоче стати прісною і серед людей вона буде розвиватися, а ще вона хоче поки з дітьми почекати, бо куди їй діти в двадцять п’ять років, якщо вона ще світ не бачила, але от її чоловік її всюди повезе.
Знаєте, коли ти з чоловіком відпочивала на дачі у його батьків і носила ті самі сережки десять років, бо вони єдині, а тут такий фонтан щедрості. Всяке хотілося сказати, але я вирішила, що я гідна людина і буду вести себе відповідно.
Марта була високої про себе думки, вона все знала і життя проживе просто прекрасно, нічого в її голові не мало стриму і все було на язиці, всім хвалилася своїм успіхом, своїм щастям і інколи дуже хотілося аби вона на хвилину закрила рот зі своєю цінною думкою.
А далі сталася дивовижна подія – прийшла до нас Марта з таким неймовірно гарним перстеником, який всім охочим і не дуже під ніс тикала:
– То мені коханий на річницю весілля подарував.
Я йшла того дня додому геть не в настрої, бо вартість того подарунка була дуже великою, а у мене за стільки років вірного життя й половини суми того подарунка не було. І ось біля дому стоїть чоловік мій колишній і мене чекає.
– Треба, Василино, поговорити, – каже він мені, – давай не на людях.
Зайшли ми в квартиру і він починає:
– Слухай, я зробив дурницю і тепер це визнаю. Марта в усьому тобі програє, хоча, ні, вона тратить мої гроші зі швидкістю світла і я вже заліз в борги. Я ночами не сплю і думаю, де я маю гроші знайти. вона не думає про завтра і думає лиш про те, де вона має відпочити і похвалитися цим перед кимось. Я вже не витримую. Давай ми забудемо старі образи і будемо знову родиною, я ж знаю, що ти мене досі любиш.
Чоловік мене обійняв, але я відсторонилася:
– Я любила наше життя, а тепер його нема і любові нема. Вертайся до жінки чи ти думаєш, що могло бути якось по-іншому? Ти чекав від неї розуміння, прийняття, турботи?
Той гримнув дверима. А я от про що подумала – не завжди слова про своє щастя – правда, реальність може бути трішечки іншою, і все залежить як ви це пропускаєте крізь себе. Інші не хочуть бачити мене спокійною, тому й домислюють мені якісь емоції і переживання. Це я Марті й сказала, коли вона на наступний день годину лила сльози у мене в кабінеті:
– Марто, направ зусилля на свого чоловіка, а не на чужих людей, яким ти хвалишся якимись пустими речами. Як любиш його, то піклуйся про нього, а не про те, як ти маєш про це розповісти іншим. Думай як ти маєш справити враження на коханого і тоді все в житті у тебе буде добре.
Не знаю чи вона почула мої поради, бо її перевели чи вона звільнилася – я вже не питалася, і була рада, що так сталося.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота