«Коли ж це нарешті закінчиться, я вже не можу!» — Богдан з роздратуванням дивився на гору немитого посуду, що залишилася в раковині. Кілька секунд він розмірковував над усім, що відбувалося в їхньому домі останнім часом, а потім зрозумів, що час брати ситуацію під контроль.

Олена і Богдан давно мріяли про власне житло. Вони були одружені вже тривалий час, і думки про дітей дедалі частіше приходили їм у голову.

— Для такого серйозного кроку потрібна стабільність. А що, якщо нас завтра попросять з’їхати звідси? Куди ми з дитиною подінемося? — щоразу казав Богдан, коли Олена починала розмову про дітей.

— Ти маєш рацію, але коли це нарешті станеться? Ми працюємо з ранку до вечора, а до справи так і не доходить, — сумно відповідала Олена.

— Потерпи ще пару місяців, улітку вже почнемо обирати квартиру.

Богдан дотримав слова, і вже в середині липня подружжя стало власниками просторої двокімнатної квартири неподалік від центру.

— Тепер найскладніше — ремонт, — сказав Богдан, оглядаючи нові володіння.

— Складно, але дуже приємно, — відповіла Олена, передчуваючи довгоочікувані клопоти. Їй не терпілося вибирати декор для оселі.

Бажання якнайшвидше переїхати в нову квартиру мотивувало Богдана й Олену діяти швидко. Коли будівельна бригада завершила основні роботи, подружжя взялося за фінальні штрихи ремонту, і до кінця осені вони вже оселилися у своєму затишному гніздечку.

— Яка краса, і місця так багато! — захоплено говорила Марія Іванівна, мама Олени, коли її разом із молодшою донькою Софією запросили на новосілля.

— Так, ми спеціально шукали простору квартиру, це був головний критерій, — усміхнулася Олена, радіючи, що мама оцінила їхній вибір.

— Ого, сестричко, тут є де розвернутися! — захоплено додала Софія.

Софія, студентка третього курсу педагогічного університету, вела безтурботне життя, не надто прагнучи до самостійності чи незалежності від матері.

Марія Іванівна була не дуже задоволена тим, що молодша донька віддає перевагу розвагам із друзями, а не роботі, на яку в неї мало б вистачати часу.

— Ну, як вам на новому місці? Вже почуваєшся як удома? — поцікавилася Марія Іванівна в Олени через тиждень після новосілля.

— Так, уже й не віриться, що ми колись жили деінде, — відповіла Олена.

— Софії ваша квартира дуже сподобалася, вона мені всі вуха про неї продзижчала, — ніби натякаючи на щось, сказала Марія Іванівна.

— Так, це було видно по її очах, — задоволено відповіла Олена.

— Я ось подумала, що Софії пора б від мене з’їжджати. Не годиться в її віці жити з матір’ю, — Марія Іванівна чекала на реакцію доньки.

— Так, я теж так вважаю, але куди?

— Новосілля відсвяткували, тож тепер сестра житиме з вами! — заявила Марія Іванівна.

— З нами? — здивувалася Олена.

— А чому б ні? Їй від вас до університету ближче, і ти, як старша сестра, зможеш вплинути на неї, щоб вона взялася за розум.

— Мам, але ми хотіли. — почала Олена, але Марія Іванівна її перебила.

— Це тимчасово. Зараз вона одумається й з’їде від вас у самостійне життя.

— Ну, гаразд, я поговорю про це з Богданом, — невпевнено сказала Олена.

— Він же не буде проти твоєї сестри, це якось не по-родинному, — поспішила зауважити Марія Іванівна.

Коли Олена розповіла Богданові про ідею матері, він не був у захваті, але й не заперечував. Він погодився на переїзд Софії до них, хоча Олена бачила, що це рішення далося йому нелегко.

Вона сподівалася, що сестра не захоче затримуватися в них надовго і спільне життя не триватиме більше кількох місяців. Коли Олена дала матері згоду, Марія Іванівна того ж дня допомогла Софії зібрати речі й відправила її до старшої сестри.

Всупереч сподіванням Марії Іванівни та Олени, переїхавши до сестри, Софія не стала більш самостійною. Вона продовжувала жити в своє задоволення, ігноруючи навіть найпростіші домашні справи.

— Софіє, що це таке? — Олена незадоволено вказала на тарілку й чашку в раковині. — Ти ж сама їла, могла б і помити за собою.

— Олено, ну в тебе ж це краще виходить, до того ж я готуюся до іспитів, мені ніколи, — відмахнулася Софія.

— Це не зайняло б у тебе багато часу. Наступного разу так не роби, — суворо сказала Олена.

Але суворість старшої сестри анітрохи не хвилювала легковажну Софію. Вона не вважала за потрібне реагувати на зауваження Олени, продовжуючи робити так, як зручно лише їй.

— Що тут сталося? — здивовано запитав Богдан, коли вони з Оленою повернулися з гостей однієї суботньої ночі.

— Мабуть, Софія знову щось забула в кімнаті й повернулася туди, не роззуваючись, — припустила Олена, дивлячись на довгий брудний слід, що вів до кімнати сестри.

— Як можна так не помічати, що робиш? — незадоволено запитав Богдан.

— Бачить, але їй байдуже, — важко зітхнула Олена й пішла до ванної по ганчірку.

Софії було байдуже не лише до чистоти в квартирі, а й до спокою її господарів.

— Боже, коли вони нарешті підуть? — простогнав Богдан, закриваючи голову подушкою.

— Не знаю, але якщо це не закінчиться за десять хвилин, я сама це припиню, і їм усім мало не здасться, — процідила Олена.

З кухні долинали гучні голоси й сміх подруг Софії, яких вона запросила в гості, навіть не спитавши дозволу. Дівчата почувалися як удома, не надто переймаючись тим, що господарі просили не шуміти, бо їм рано вставати на роботу.

Нарешті, коли Олена вже підвелася з ліжка, щоб розігнати гучну компанію, голоси перемістилися в коридор, і незабаром вона почула, як грюкнули вхідні двері.

— Невже! — Богдан відкинув подушку.

— Зараз вона у мене дістане, — Олена накинула халат і вийшла з кімнати.

— О, а ти чому не спиш? Казала ж, що вам рано вставати, — здивувалася Софія, побачивши сестру.

— Ти знущаєшся? — Олена гнівно глянула на Софію.

— Щось не так? — невинним голосом запитала дівчина.

— Ти справді вважаєш, що під ваш регіт можна заснути? — Олена схрестила руки.

— Ой, ну подумаєш, трохи посміялися. Себе в моєму віці не пам’ятаєш? — сказала Софія, не відчуваючи жодних докорів сумління.

— Пам’ятаю, і такої зухвалості я точно не мала, — Олена оглянула кухню. — Сподіваюся, ти плануєш прибратися, бо я не маю жодного бажання снідати в цьому безладі.

— Приберу, приберу, тільки не бурчи, — Софія широко позіхнула.

— Дивись мені, — пригрозила Олена й пішла спати.

Звісно, вранці вона застала кухню в тому ж стані, що й уночі. Зла на сестру й на себе за те, що не може бути жорсткішою, Олена стояла біля раковини, миючи гору посуду, залишеного гостями Софії.

Окрім господарських проблем, було ще дещо, про що Олена не хотіла ділитися навіть із чоловіком. Вона помітила, що з її гаманця зникають гроші — невеликі суми, тож Олена не поспішала влаштовувати скандал, вирішивши поспостерігати за ситуацією.

З кожним днем життя з сестрою дедалі більше напружувало Олену. Вона не могла дочекатися, коли Софія нарешті вирішить з’їхати. Думка, що сестрі цілком комфортно жити за рахунок Олени й Богдана і що вона навряд чи прагне щось змінювати, Олена намагалася відганяти.

— Ми з Богданом їдемо у відпустку, квартира на тобі, — сказала Олена Софії, сподіваючись, що кілька тижнів на самоті підуть сестрі на користь.

— Без проблем, усе зроблю якнайкраще, — охоче відгукнулася Софія.

— Головне, не зроби гірше, — усміхнулася Олена. — Я прошу від тебе мінімум: щоб я повернулася в таку ж квартиру, а не в захаращену.

— Ой, не перебільшуй, я не така вже й нечупара.

— Дуже на це сподіваюся, — сказала Олена, не надто вірячи словам сестри.

Два тижні на півдні пролетіли як один день. Не встигли Олена з Богданом оком змигнути, як настав час повертатися додому.

— Дивне відчуття: я і за домом скучила, і на морі не накупалася, — говорила Олена, коли вони з Богданом піднімалися в ліфті на свій поверх.

— Так, у мене такі самі емоції, — погодився Богдан.

— Цікаво, що нас тут чекає. — Олена відчинила двері квартири й застигла на порозі.

— Ого! — Богдан зайшов слідом, також приголомшено дивлячись на картину перед ним.

Взуття, яке зазвичай акуратно стояло на полиці, тепер валялося по всьому коридору. Підлога була засипана піском, наче хтось навмисне приносив його з вулиці. Біля вхідних дверей стояли пакети зі сміттям, від яких ішов неприємний запах.

— Софіє! — голосно гукнула Олена, вражена побаченим.

— О, я думала, ви завтра приїдете, — вийшла з кімнати Софія. — Чого ти кричиш? Тільки приїхала — і одразу галас.

— Чому я кричу? — обурено запитала Олена. — Ти справді не розумієш?

— Тобі тільки дай привід, — засміялася Софія.

— Що ти тут наробила? Перетворила квартиру на смітник! — Богдан штовхнув ногою один із пакетів зі сміттям.

— Подумаєш, просто невеликий безлад, — байдуже сказала Софія, підводячи губи перед дзеркалом.

— Тоді давай, покажи, як швидко ти впораєшся з цим «невеликим безладом», — сказала Олена.

— Обов’язково покажу, але не зараз — мені вже треба бігти, — Софія схопила куртку й протиснулася до дверей.

— Ні, прибирати ти будеш зараз, — Богдан стояв стіною.

— Я на пари спізнююся, ти ж не хочеш, щоб мене виключили? — запитала Софія.

Богдан не знав, що відповісти, і відійшов убік, зрозумівши, що сперечатися з такою, як Софія, марно.

— Я не можу залишатися в таких умовах. Краще сама приберу, ніж чекатиму її повернення, — сказала Олена, коли за сестрою зачинилися двері.

— Так, це не квартира, а звалище, — погодився Богдан. — Пійду винесу сміття, — він узяв пакети й вийшов.

Кілька годин Олена з чоловіком відмивали квартиру, яку Софія примудрилася довести до такого стану, що вода після миття підлоги була майже чорною.

— Фух, я думала, це ніколи не закінчиться, — втомлено сказала Олена, коли вони з Богданом лягли в ліжко після позапланового генерального прибирання.

— Так, таке повернення з відпустки я не забуду ніколи, — Богдан взяв пульт і ввімкнув телевізор. — А це ще що за диво? — він уважно придивився до екрана.

— Може, просто канал глючить? — припустила Олена.

— Ні, — відповів Богдан, підходячи ближче до телевізора. — Це через тріснутий екран.

— Тріснутий? — здивувалася Олена.

— Так, — кивнув Богдан.

— Але як це могло статися? — не розуміла Олена.

— Це краще в твоєї сестрички спитати, вона точно до цього причетна.

— Ну, Софіє, хай тільки повернеться, — сказала Олена, стиснувши долоні.

Увечері Софія повернулася додому в чудовому настрої, який став іще кращим, коли вона зрозуміла, що прибирати їй не доведеться.

— Оце так чистота! У мене б так не вийшло! — радісно сказала вона, зайшовши на кухню, де Богдан і Олена пили чай.

— Звісно, руйнувати легше, ніж будувати, — буркнув Богдан.

— Не хочеш розповісти, що сталося з телевізором? — запитала Олена в сестри.

— А що з ним? — не зрозуміла Софія.

— Він тріснутий, там величезна смуга через весь екран, — пояснив Богдан.

— Ого, нічого собі, — Софія сіла за стіл. — Ну, це не я, напевно, хтось із гостей зіпсував, до мене друзі приходили.

— Нам, у принципі, байдуже, хто це зробив, платити доведеться тобі, — сказала Олена.

— З якого це дива? — обурилася Софія.

— З того, що це твої друзі, тобі за них і відповідати, — підтримав дружину Богдан.

— Не платитиму я за чужі провини, до того ж я без роботи, забули?

— Тоді час шукати роботу, — резонно зауважила Олена.

— Нічого я не шукатиму, мені треба про навчання думати, — заперечила Софія.

— Якби ти справді думала про навчання, усього цього б не сталося, — сказав Богдан.

— Усім інколи треба розслаблятися, — відрізала Софія.

— Гаразд, якщо не хочеш платити, тоді збирай речі й з’їжджай, — твердо сказала Олена.

— Нікуди я не поїду. Невже ти виженеш мене через якийсь телевізор? Він тобі дорожчий за мене?

— Без маніпуляцій, будь ласка, — зупинив свояченицю Богдан.

— Це не маніпуляції, це очевидний висновок, — огризнулася Софія.

Вона встала й швидко пішла до своєї кімнати, гучно грюкнувши дверима. М’який характер Олени не дозволив їй довести справу до кінця й виселити сестру.

Вони продовжували жити втрьох, але тепер атмосфера стала дуже напруженою. Нерозв’язаний конфлікт висів у повітрі, тиснучи на всіх мешканців квартири.

— Так далі тривати не може. Якщо ти не можеш її виселити, я це зроблю, — рішуче сказав Богдан, втомлений від усього.

— Та годі тобі, тільки гірше зробиш, — сумно відповіла Олена.

Але Богдан не послухав дружину. Коли ні Олени, ні Софії не було вдома, він зібрав речі своячениці й відвіз їх до Марії Іванівни, поставивши її перед фактом, що молодша донька знову житиме з нею.

— Мама, напевно, розсердилася, — схвильовано сказала Олена, коли Богдан розповів їй про свій вчинок.

— Нічого, трохи побурчить і заспокоїться. Якщо за стільки років вона не змогла виховати самостійну й відповідальну людину, хай виховує далі.

— Але ж мене вона теж виховувала, — зауважила Олена.

— Мабуть, Софії вона робила більше поблажок, — припустив Богдан.

Олені було ніяково за те, як вони вчинили з молодшою сестрою, але вона розуміла, що інших варіантів уже не було. Головне, що тепер вони з Богданом залишилися вдвох у квартирі своєї мрії, і настав час подумати про нового мешканця, заради якого все це й затівалося.

Головна картинка ілюстративна.