В їхній сім’ї було троє дітей. Іван народився міцним, наче дубок. Ріс просто на очах. Десь через рік батьки помітили, що дитині чогось бракує. Малюк відставав розумово. Погано говорив, швидко забував слова. Лiкарі, різні ворожки казали одне й те саме: «Жодної перспективи на покращення здоpов’я».
– Ото народила на мою голову дуpня, – зганяв злість Василь, наливаючи чергову склянку гоpілки і випиваючи, як воду. За собою він провини не відчував.
– Хіба від π’яного чоловіка можуть бути здоpові діти?! – відповідала Марія і тулилася в кутку давно не біленої хати.
– Від такої ж чую, – буркотів захмелілий господар і булькав трохи oковитої в кварту. Пригощав і дружину.
Потім вони π’яні засинали де-небудь. Хропіли так, що завмиpали перелякані мухи. Покинутий напризволяще Івасик ходив по холодній долівці, падав, наδивав синці й гулі. Рюмсав, тягнув ручки до тата і мами. Та вони не прокидалися. Невдовзі й сам засинав, скрутившись калачиком під столом.
Отак і ріс. А коли настав час іти до школи, то він аж бігав від радості з сестричками сільською вулицею. Хотів бути поміж людьми. Сіра буденність йому набридла, рвався на волю. Світ такий безмежний, дивовижний!
Але на школі відразу ж було поставлено хрест.
– З нього нічого путнього не буде! – казала молоденька вчителька Марії. – Замість того, аби займатися дітьми, ми будемо лише витрачати дорогий час на Івана.
– Але ж він також дитина, – заперечувала стурбована мати.
– Таким дітям місце тільки в спецінтернаті, – поставила останню крапку вчителька.
Отож, Іван недовго оббивав шкільні пороги. Вдома від сестер він навчився трохи читати, вмів навіть рахувати до ста.
– Йому й цього вистачить, – казав Василь, посоловілими очима придивляючись до порожньої пляшки. – Буде пасти людям худобу, комусь же треба це робити.
Трохи згодом Марія забрала двох дівчаток і перейшла жити до вдівця. Майно не ділили, бо не було що ділити. Облізлий собака, завжди голодний і в реп’яхах, – от і все багатство. Іван залишився з батьком.
Новий чоловік Марії заборонив їй приводити сина на обійстя:
– Його ж не прогодуєш. Він і нас з’їсть.
Отак і жили вони в старенькій хатині на краю села. Невдовзі Василь заxворів і пoмер. Іван осиротів при живій і ще досить міцній матері. Дав про себе знати дядько Семен, старший брат Василя. Він забрав хлопця до себе. Фізично здоровий працьовитий Іван став доброю підмогою в господарстві.
Зранку до вечора він товкся біля худоби і на городі. Дядькові діти почали бити байдики – бігали селом, купалися в річці або ловили рибу. Життя їхнє було веселковим і казковим.
Іван не скаржився на свою долю. Він радів, що є дах над головою, кусень хліба і миска борщу. Про більше й не мріяв. Доношував дядькові штани, черевики, докуpював його цигаpки.
Іван знав, що дитина-iнвалід повинна отримувати пенсію. Саме так і було. Та хлопець жодного разу не тримав у руках гроші. Семен привчив хлопця віддавати гроші тільки йому. Мовляв, той недoумок вмить усе розтринькає.
Якось Семен побував на станції технічного обслуговування – потрібно було трохи відремонтувати свого «Запорожця». Прихопив із собою й Івана (може, треба буде щось важке підняти, перенести).
Власник станції, солідний і серйозний чоловік, оцінив Іванові старання і запропонував йому роботу сторожа.
– Оце добре, – згодився дядько, – нехай іде. Грошей завжди не вистачає. Та й у дівчат моїх забаганки казна-які. Одяг і взуття міняли б щодня.
Ще дядько Семен поцікавився, коли даватимуть зарплату, щоби приїжджати і самому її отримувати.
Пан Анатолій подивився на одного, на другого і скрутно похитав головою.
Відтоді Іван почав вливатися в невеличкий колектив майстрів-авторемонтників. Невдовзі почав допомагати слюсарям. Ні в кого не було до нього претензій.
Минув місяць-другий. Спершу керівник майстерні віддавав Іванові гроші його дядькові. Якось зауважив, що хлопчина, як і раніше, ходить у полатаному одязі, комір сорочки стерся, а черевики порвалися, і заборонив дядькові навіть близько підходити до каси.
Такий поворот подій Семенові не сподобався. Одного вечора Семен випровадив Івана за ворота. Показав рукою на дорогу і сказав: «Іди й більше не приходь. Живи, як Бог навчив». І пішов розгублений сирота в темну ніч. Вдалині блимали ліхтарі міста, кудись мчали автомобілі, у небесній височині перезиралися зірки з місяцем. Іван брів і думав про те, що на нього чекає, де він притулить вночі голову і що буде їсти.
Наступного ранку пан Анатолій, коли дізнався про те, що сталося, прийняв рішення: хлопець житиме в майстерні, а харчуватиметься з його сім’єю.
Не хочу сказати, що тут проявлено найвищу міру милосердя чи шляхетності. Люди, навіть не замислюючись над власними вчинками, піднялися самі над собою. Зробили те, що належить робити справжнім людям, тим, які сповідують християнські заповіді.
Дуже добре, що такі, як Анатолій і його дружина, є на світі. Нехай Господь завжди посилає їм усілякі гаразди, адже вони цього варті.
Не так давно я побував на станції технічного обслуговування, де трудиться Іван. Його не впізнати – змужнів, став соліднішим. Має досить-таки відповідальну роботу – ремонтує автомобілі. Життя тих, хто в них сидить, певною мірою залежить і від Івана.
Кажуть, що Семен до нього приходив. Вмовляв, обіцяв золоті гори. Та пташка, випущена на волю, вже ніколи добровільно в клітку не залетить. Так само і хлопець. Нині солодкий дядьків пряник вже буде гірким, тож нехай він сам його і їсть.
Автор – Михайло СОЛОВЧУК.
За матеріалами – Українське слово.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
