Новину мені мій син приніс нещодавно “хорошу”. Готував мене до цієї події, я думала і справді щастя яке. Як тільки почула – розплакалась. Ну хіба ж у наш час думати про от таке?
Моєму Іллі лиш сорок. Був у шлюбі, але дружина від нього пішла. Справа в тому, що ледь чи не від його появи на світ спеціалісти нас попередили, що дітей власних у нього не буде. Він змалку знав про цю свою особливість і звик до цієї думки. Перед одруженням чесно усе Ларисі розповів, та сказала, що кохає і це не має ніякого значення.
П’ятнадцять років вони разом прожили душа в душу. Мій Ілля на руках її носив у прямому сенсі цього слова, пилинки з неї здував, тому новина про те, що вона при надії від іншого і йде від нього, була для мого сина, мов грім серед ясного неба. Розлучення він переживав важко. Я дуже за свою дитину переймалась, допомагала, розраджувала, як тільки могла, але бачила, як йому не просто.
Багато часу відтоді минуло. Мій Ілля зустрічався то з однією, то з іншою. але я не бачила між ними того вогника, який був між ним і Ларисою.
А десь із пів року, як помітила я, що мій син змінився. Наспівує щось собі під носа коли до мене приходить, їздить кудись на авто своєму на довго. Коли питаю, чи бува не закохався, він відповідав серйозно:
— У свій час про все дізнаєшся.
Дізналась, на свою голівоньку. Прийшов два тижні тому щасливий такий, повідомив що завтра приїде знайоми мене зі своєю обраницею. Я спочатку і зраділа, але зарано. Коли почала про неї розпитувати, то аж розплакалась – у жінки тієї двійко діток від першого шлюбу.
— Як ти можеш у наш час зважуватись на таке? – кажу сину. – Ніколи чужий дядько батьком не стане – ніколи. Та й чи потрібно тобі віддавати сили і любов на те, аби вони виросли світом розійшлись і навіть “Дякую” не сказали?
Ілля мій лиш рукою махнув і з дому вийшов. Я місця собі не знаходила, але вирішила все ж прийняти її подивитись, що можу зробити, чим зарадити.
Наступного дня вони усі учотирьох приїхали. Жінка вона гарна і видно, що хороша. Діток окрім, як “сонечко моє” і “зайченя” не називає, та й з сином моїм у них гарні стосунки. Але материнське серце не так легко одурити.
— Одразу кажу, – як тільки син з-за столу вийшов на хвильку, я тій жінці мовила, – Я проти вашого шлюбу і в родину свою вас не прийму.
А вона поглянула на мене так здивовано і відповідає:
— Ірино Олегівно, а хіба ви нас у свою родину приймаєте? Це я приїхала поглянути, чи варто впускати вас із сином в мою. Іллю я кохаю, та й з малими він спільну мову знайшов, але це не означає. що я готова з вами усіма наше життя пов’язати. Втім, якщо усе ж ми одружимось, я хочу, аби ви знали, що двері мого дому для вас відчинені завжди.
Мій син наступного дня приніс мені ключі від свого дому. Виявилось, він зібрав речі і переїжджає. Зі мною навіть розмовляти не захотів і на всі мої вмовляння відповів:
— Не очікував такого від тебе, мамо! Невже ти не розумієш?
А що мені розуміти? Я життя прожила, не раз бачила чим отакі шлюби закінчуються. І знову ж таки, він до неї переїхав. Не у власному домі житиме а у приймах. Та й час такий зараз, тут сам не знаєш, що з тобою взавтра буде, а тут ще й двійко діток
Ніяк заспокоїтись не можу. Син на дзвінки не відповідає. Скажіть, порадьте, як мені дитину свою урятувати?
Ірина О.
29,10,2022
Головна картинка ілюстративна.
