Вирішила написати, а з чого почати не зрозумію: чи то про себе спершу, чи то про сина, а може про якусь з невісток. Втім спочатку про себе.
Мені 58 років, кілька років тому я залишила роботу і сиджу на пенсії. Здоров’я не дозволяє більше працювати. Була перукарем весь день на ногах, а тепер маю негаразди з ними. Сама виростила сина: чоловік покинув нас, коли малюк тільки-но пішов у перший клас. Були у мене після розлучення і швидкоплинні зустрічі, і нетривалі романи, але заміж ніхто так і не покликав. Зараз і не до побачень: ходити б узагалі. Друзів у мене багато, сусіди чудові, а у сестер і братів свої сім’ї. З усіма спілкуюся, нудьгувати ніколи.
Тепер можна розповісти про мого сина. Він повернувся зі служби і одразу одружився з гарною дівчиною. Завжди лячно мені було, що стосунки з невісткою будуть напруженими і не зможу спілкуватися нормально. Однак, я була вражена тим, як легко і приємно мені було спілкуватися з невісткою. Вона виявилася такою відкритою, щирою та доброзичливою! У мене навіть з’являлися думки, що такого не буває і тут явно якийсь каверз. Ось тільки вона справді була чудовою.
Коли ж з’явився онук, ми ще ріднішими стали. Разом і скрізь були. Вона стала моєю донькою, про яку я власне, ніколи і не мріяла. Ми з нею в усьому разом були. І якщо син щось не так по відношенню до неї робив, я відразу її захищала. Він, навіть казав, що я вже її більше люблю.
Ну а потім, син почав пропадати з дому. Все частіше і частіше на роботі затримуватись, або їздив на риболовлю, хоча до того рибу ловити не вмів, а тут прямо щовихідних.
Я одразу все зрозуміла і сказала, що залишу його без спадку, якщо піде з сім’ї. Таку золоту дружину, як у нього знайти просто не можливо. А він зібрав речі і пішов до іншої. Тоді я плакала разом із невісткою, так мені прикро було, що такого сина виростила.
Я одразу переписала усе що мала на невістку, так мене та ситуація вразила. Син сказав, що більше зі мною спілкуватись не буде і дуже швидко я про свій вчинок пошкодую. Мовляв не така вже й свята його дружина колишня. Тоді я його не розуміла.
Перших пів року у нашому домі мало що змінилось. Та куди там, рік ми напевне прожили ще з невісткою добре, але все частіше я почала помічати зміни в ній. Якесь таке незадоволення усім. Я це списувала на вчинок сина, тож старалась бути уважнішою до неї, більше з онуком допомагати, але не допомагало чомусь.
А потім понеслось, поїхало. Я все не так робила і не те. Свою добру донечку я не впізнавала. На мене дивилась чужими очима вічно незадоволена абсолютно незнайома мені жінка. Аж одного дня вона мені сказала:
— Ніно Олексіївно за місяць у квартиру в’їжджають нові господарі. Нас попросили звільнити приміщення за два тижні.
Я запитала, а куди ми переїздимо, адже ж жити десь треба:
— Ми? – здивовано поглянула вона на мене, – А де тут “ми”. Та й не обходить вас де я житиму і з ким. Ми чужі люди.
Син на мої дзвінки не відповідав, довелось через друзів розповідати що сталось і просити допомоги. Щиро вірила, що він зарадить, допоможе. Дитина ж моя як-не-як?
Зараз я у батьківській хаті в селі живу. Добрі люди допомогли обладнати кімнату і розчистили двір. Ходжу вже ледь-ледь. Син так і не зателефонував, так і не з’явився. Невістка ж думати про мене забула.
Досі не розумію своєї дитини. Що ж я не так зробила, що стала йому так раптово чужою. Чому ж так?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
