Залишила сина з його двоюрідною сестрою, а сама пішла на кілька годин на роботу. Було йому тоді шість років. Досить великий хлопчик. Думаю, не пропаде, розбереться. Розуму вистачить. Я в його віці вже з татом їздила на полювання, і сиділа в хатинці з собакою, поки дорослі повзали по лісах і болотах. А тут ще й удвох з сестрою (теж маленькою). Сподівалася, що за кілька годин квартиру не рознесуть і місцевих безхатьків не приведуть. Та й син вже не раз залишався один, навіть на більш тривалий термін. Однак я помилилася. Ні, нікого не привели, але телевізор розбили.
Дзвонить мені і винуватим голосом говорить, що так, мовляв, і так, бігали, дуркували, випадково зачепили і впустили. На моє запитання, що саме розбилося, корпус чи екран, сумний голос повідав, що «все розбилося». І уламки розлетілися по всій кімнаті.
Ну, думаю, начувайтесь, повернуся додому — влаштую обом! Ти глянь на них! За моєї відсутності умудрилися цілий телевізори розбити! Тим паче, що коштує він не малі гроші, приблизно тисяч сорок. Загалом, якась не бюджетна гра у них вийшла. Хоча, з іншого боку, могли взагалі всю квартиру спалити чи що-небудь дорожче розбити. Тому, якщо так міркувати, то можна сказати, що ще легко відбулися. Я заспокоювала і втішала себе, як тільки могла, хоча мені це, якось не дуже допомагало.
Подумки поховавши телевізор і прочитавши над ним урочисту прощальну промову, заходжу після роботи додому, така сувора і оповита аурою справедливого покарання винних. Мовчки, швидким поглядом, оглядаю об’єкт, переодягаюся, вмиваюся і слухаю розповідь, як «він туди стриб, я така до нього, він такий скок, я від нього… він туди, я сюди, а я, а він, і телевізор впав».
— Ну що, — кажу синові, коли його сестра пішла додому, — раз ти винен, то тепер доведеться продати всі твої іграшки. Роботів, солдатиків, машинки, трансформерів. Телефон і планшет теж здавай. Що у тебе там ще є? І будемо купувати нам новий телевізор.
Дитина тільки стривожено кивнула, але стримуючи сльози, син пішов до своєї кімнати. Через десять хвилин, дивлюся, повертається і викладає іграшки на стіл.
— Навіщо? — питаю. — Я ж пожартувала.
— Бери, — каже. — Будемо на новий телевізор збирати, якщо вже ми з сестрою, такі криворукі, старий розбили. Я зараз ще скарбничку принесу.
А сам такий засмучений стоїть. Видно, що важко йому розлучатися зі своїми заощадженнями.
Я на нього глянула — і у мене аж серце защеміло. Так мені його шкода стало. Обійняла, пригорнула до себе, мало сама не просльозилася. А він ще й нездужає, тому й в садок не ходить, вдома сидить. У чотирьох стінах. Всі гуляють, стрибають, скачуть, а він з квартири не виходить. Так пропади воно, думаю, все пропадом! Телевізор цей . За погане навчання можна й насварити. За неправильні вчинки теж. Обов’язково за обман. А за це? Та хай їм грець, залізякам цим!
Я слова поганого йому не сказала, не сварила, не карала. Пояснила тільки, що за ціну розбитого телевізора можна було всю його кімнату конструкторами завалити. Замислився і був вражений.
А потім згадала, як сама в десять років кришталеву вазу впустила. Також забігалася, загралася, закрутилася, і зіштовхнула її зі столу. Ну вона відразу й розбилася. А ваза кришталева в ті часи, якщо пам’ятаєте, була предметом розкоші, як книги, фарфор, хутро, килими і ювелірні вироби. Мама так строго на мене подивилася, але ні слова докору не вимовила, тільки запитала: «Не поранилась? Все гаразд?», А потім пішла за совком і віником, і разом зі мною все прибрала.
Я сиділа в обнімку з сином, згадувала той випадок, і зрозуміла, що жодна зламана річ (а тим паче не навмисно) не варта суперечки між близькими і коханими людьми. І як би мені не дорікали педагоги, і що б мені потім не говорили психологи, я вчинила правильно. Як і моя мама. Я дуже сподіваюся, що буду схожа на неї. І не тільки цим вчинком, але й іншими мудрими справами. І дуже хочу, щоб мій син теж був схожий на мене, і не лаяв своїх дітей за зламані речі. Нехай і дуже дорогі.
Anastasiya Menʹshykova.
Фото ілюстративне. Pexels.
