fbpx

Ну і от, знову я на всій вині. В принципі, нічого дивного, а з іншого боку – скільки ж можна. Цього разу мама незадоволена, бачте, їй “усього лиш” три складометри дров треба порізати і скласти, скоро сніг випаде, а ми й досі не йдемо допомогти. “Я коли вас ростила знаходила час і на свою господарку і до батьків на поміч ходила. А ти лиш виправданнями сиплеш”

Ну і от, знову я на всій вині. В принципі, нічого дивного, а з іншого боку – скільки ж можна. Цього разу мама незадоволена, бачте, їй “усього лиш” три складометри дров треба порізати і скласти, скоро сніг випаде, а ми й досі не йдемо допомогти. “Я коли вас ростила знаходила час і на свою господарку і до батьків на поміч ходила. А ти лиш виправданнями сиплеш”.

Чоловік мій ще в лютому 22-го пішов країну боронити, а ми із сином залишились удвох. Дмитро у мене господар на всі руки. У кожному куточку нашого двору і порядок і чистота і зроблено усе до толку. На роботі його шанували за оцю старанність і руки золоті.

Ми із ним завжди усе разом робимо. Так ото змолоду як пішло, що не на мить не розлучались. так і по життю у нас. І готуємо разом і в домі лад наводимо. А як яка чоловіча робота, так я у нього на підхваті: подай, або принеси. Мені ж самій усе цікаво, багато коло нього навчилась і дізналась того, чим раніше й не цікавилась ніколи.

Так от. Служити пішов не тільки мій чоловік, але й сестрин. залишились ми із нею на господарстві. Однак, якщо я до усієї роботи берусь, то сестра іншу тактику обрала – жаліється і охає.

Син у мене в одинадцятому класі нині. Увесь у тата мій Максимко, дуже старанний і роботящий. Мені й простіше, адже яка робота, то ми із ним разом на пару. Влітку по черзі сіно косили, адже ж я ростом маленька, а коса важка, самій не сила. То я попрацюю. то він. разом зібрали, разом перевезли мотоблоком.

Читайте також: Щоденно мама моя охає і ахає, скаржиться на життя і каже, що я повинна була б поїхати на заробітки, адже ситуація важка. Так, нам усім нині не просто, я могла б поїхати, але не стану цього робити. Ні, я не ледача і до змін готова. Тут справа в іншому

Дрова, ми теж із ним заготовили разом. Виписала я машину на десять складометрів, так ми із Максимом на пару літніми вечорами перепиляли і с клали в сарай. Разом ми й на городі і біля худоби.

Ходили ми із сином і до сестри моєї на поміч і до мами, коли допомогти просили. Я ж до всього берусь, а от сестра ні до чого, навіть не підходить:

— Мені важко із тією косою справлятись. Я спробувала, три дні руки підняти не могла. Та й не розумію я в ній нічого. Пилка? Ти що? Мені лячно до неї і підходити, а ти що, мені пропонуєш її до рук узяти і нею працювати? – робить вона великі очі здивовані.

Ну раз пішли, ну два. Я працюю. син вчиться, але бачу, що це вже нікого не обходить. Сестра вже й варіантів інших не шукає, лиш телефонує: “Катю, треба б довкола городу мого траву викосити. Там робити нічого, на пів годинки тебе займу. Прийди на днях, бо лисиці пішки ходять”. Або ще краще: “Я город прибрала, то ти його вироби мотоблоком. Добре було б якби сьогодні, може з роботи відпросись, бо мені треба уже часник на зиму садити”.

Приблизно те ж я від мами чую. І обоє оту роботу і за роботу не вважають. А й справді, що там робити? Пів годинки усього. Та й двоє нас, а так же узагалі все просто, чи не так? Я бігаю на три хати, але ж ніде нічого не встигаю і для всіх винною залишаюсь.

Оце мама телефонує невдоволена. Замовила вони три складометри гілок із лісу. Аби не переплачувати, так узяла не різані, а цілі. ну а навіщо зайві гроші витрачати, я ж є і все зроблю. чи не так. Місяць уже ті дрова у дворі, а я ніяк не прийду до них:

— Там тобі роботи на годину. Совість маєш? Скоро сніг ляже, дощі вже три було. Мені сухи привезли. а зараз он, хоч викручуй. Я коли вас ростила мала час і на свою господу і на поміч батькам бігала за першим покликом. А тут не дочекаєшся.

Я вже просто не маю сила на все це. Тут і так важко морально, виморююсь фізично, а ще й замість подяки вічні докори.

Сказала матері і сестрі, що не маю здоров’я і хай людей тепер наймають до того всього, бо я не годна вже все потягнути. Так не балакають зі мною обоє, адже ж дізнались, скільки за роботу платити треба. Кажуть, що я душі не маю і совісті, покинути їх у таку хвилину важку.

Але ж я теж не із заліза.

Ну скажіть, хіба ж мене аж так важко зрозуміти?

18,10,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page