Ну нарешті вже і рідні двері. Руки просто не несли більше довіреної їм ноші. Перед очима стрибали різнокольорові зайчики і я ледь змогла натиснути на дзвінок:

— Привіт, доню. Я вирішила вам зробити сюрприз. Ось приїхала!

Проте, замість радості в очах і голосі рідної моєї дитини почула сухе:

—  Чому не попередила? І навіщо скільки усього тягла? Ми все можемо собі купити, що мені тепер з усім оцим робити?

Ні тобі “добридень” ні хоч якогось куцого “дякую”, про обійми і хоч крихту радості я просто мовчу.

Я роззулась, вимила руки, зайшла до кімнати і сіла на диван. Дорога далася цього разу дуже важко, все-таки вік дається взнаки. У голові ще сила ніби тобі 25, а воно он і дихнути не дає на повну.

А що я зроблю? Старша дочка з сім’єю вже котрий рік живе в Америці. Обіцяють приїхати та все ніяк. А тепер точно ніхто до нас не поїде. Виходить, що онуків своїх я бачила лише з фото. Я дуже сподіваюся, що колись таки дочка навідається до рідних країв, але надія з кожним роком все менша. Закрутило мою Тому життя закордонне, не до мами з татом їй – лиш на Різдво про нас згадує. та на дні народження листівку в вайбері шле.

Молодша дочка живе найближче, тому їй найбільше дістається нашої уваги. Але це їй не подобалося я тепер це ясно бачу. Особисте життя у Маші не склалося, тому зараз вона сама виховує дочку Алісу. Незважаючи на те, що ми всього за годину на електричці живемо, вона майже не спілкується з нами. До нас не приїжджає і нашим візитам не дуже рада.

Ось я й вирішили приїхати, щоб із донькою і онукою побачитись. Відразу зрозуміла, що приїзд мій нікого не втішив. Добре, що хоч чоловік не поїхав. У нього не все гаразд зі здоров’ям, йому не можна засмучуватися. Не витримав би такого прийому.

– Я тобі навіщо купила телефон? – продовжує донька тираду, – Так важко зателефонувати і повідомити? А може, мене вдома немає? Чи якісь плани? Та й у холодильнику порожньо, чим тебе тепер годувати?

Коли ж онучка з гуртка прийшла я добре почула як вони у коридорі з донькою моєю перешіптуватись почали. Онука була не задоволена тим, що я приїхала і запитувала у мами чи надовго я. Донька ж шипіла їй у відповідь:

— А що я зроблю? Добре хоч без дідуся. Я не можу мамі сказати, що в нас місця немає зайвого і воднокімнатній квартирі гості ні до чого. он, і торбу притягла повну. Куди його дівати, нову до смітника нести?

Я як сиділа, так і свідомість утратила. отямилась у палаті. Спеціаліст дивився стурбовано і говорив щось про те, що я себе не бережу і нині не ті часи, щоб от так нервувати. Донька ж стояла біля вікна і навіть так я бачила, як вона незадоволена. Повернулась і сказала сухо:

— Три дні тут полежиш, а потім я додому тебе заберу. Ну як так, мамо? нащо було усе те сюди тягти, для чого, щоб я п’ять тисяч в аптеці залишила?

Я мовчала і ні слова не говорила. Для мене вже все було зрозуміло.

Чоловіку вирішила після приїзду нічого не розповідати. У нього і так негаразди зі здоров’ям. Не хочеться його турбувати. А дочка – Бог їй суддя, а я все що від мене залежала, все для неї зробила.

Ми їй і квартиру придбали і онучка у нас жила, доки вона на своїй роботі кар’єру будувала. А тільки трішки краще жити почала, так уже тато і мама без потреби стали. Сумно, а що я зроблю?

10,02,2023

Головна картинка ілюстративна.