Мого чоловіка не стало у 2014. Одна зимова сніжна ніч забрала його у мене назавжди. Я тоді саме при надії була і не мала іншого виходу окрім як переїхати жити до свекрухи, адже просто не могла виплачувати внески за нашу квартиру взяту в кредит.
Доки я розбиралась із банком, доки тривав процес продажу, я жила з Інгою Павлівною. Квартира у неї величезна на чотири кімнати і два санвузли. Я там спершу губилась, адже дім побудовано давно і кімнати вони перебудували так, що одразу і не усвідомиш де і що. Чомусь, я наївно вірила, що після втрати свого сина вона захоче аби його діти жили з нею. Ні.
– Останнім часом тут справжнє прохідне подвір’я! – заявила мені вона одного разу, – Вічно чую дитину, іграшки якісь знаходжу, візок ось цей заважає.
Я відчувала, що зайва у цьому домі але подітись з донькою тоді просто не мала куди і свекруха це прекрасно знала.
На мене дощем дрібним посипались її постійні скарги та причіпки. Щодня свекруха вигадувала щось нове: то наша дитина пісок на одязі з вулиці приносить, то іграшки у нас розкидані, то дитяче харчування займає занадто багато місця в її холодильнику.
На такі зауваження я намагалася просто не реагувати. Згодом я зрозуміла, що жити зі свекрухою неможливо, і просто терпіла і чекала, коли ж отримаю свою частку від продажу колись моєї квартири.
Нарешті омріяні кошти! зараз я розумію. що тоді мала б боротись за більшу суму, але на той момент я була рада і тим копійкам. Одразу придбала у віддаленому селі дім у не надто хорошому стані і ще до появи сина переїхала туди з донькою.
— Ну нарешті вже! – тільки і сказала свекруха радісно, коли я речі з дому виносила.
Спочатку довелося жити без водопроводу та каналізації. Зручності на вулиці, а вода у колодязі.
Проте я не мала іншого виходу окрім як привести дім до ладу, адже ось-ось на світ мав з’явитись мій синок. Нам було дуже непросто жити і щось будувати, але я щаслива, що у мене з’явилась така довгоочікувана друга дитина. Завдяки віддаленій роботі я мала змогу утримувати своїх діток, та й від держави допомогу отримувала, тому жалітись не буду. Жили собі.
Про свекруху я до лютого не чула. Вона жодного разу мене не набрала не поцікавилась онуками, а тут дзвонити так часто стала.
— Лізунь, сонечко. – учора проспівала мені, – Там у брата твого чоловіка покійного такі неприємності були, такі неприємності. Я квартиру свою продала. Ну якось ще жила, а тепер геть не маю де голови прихилити. Сама розумієш, вік уже не той по чужих кутках бігати. А давай я до тебе приїду і буду з дітками допомагати. Меншому там скільки? я його у садок водитиму.
Як я сміялась. Садок? уявила як вона мого Олексія, що вже в мене зростом у садок веде, або “сидить з дітками”, які вже самі готують перуть і біля господарки не гірше дорослих вправляються.
Поговорила з дітьми, вони проти того, аби до нас приїздила бабуся їхня. Говорять, що не можна такого пробачати. але вони ще юні – максималісти.
Для себе і досі не можу зрозуміти, як бути. Це ж не на день, не на два…
Порадьте, як бути. Мені її дуже шкода.
02,12,2022
Головна картинка ілюстративна pexels.
