Наталія щойно вийшла з моря і прилягла на гарячий пісок, коли в її сумочці задзвонив мобільний телефон.
Мокрою рукою вона полізла до сумки, дістала телефон і спробувала розгледіти, хто телефонує. Але сонце світило так яскраво, що екран телефону став суцільною темною плямою.
«А раптом це з роботи?» – подумала вона і про всяк випадок вирішила відповісти.
– Алло, Наталю, це я. Привіт.
Настрій у Наталії миттю впав до нуля. Виявилося, що дзвонив її колишній чоловік.
– Привіт, – неохоче відповіла вона. – Що треба?
– Наталю, я вирішив повернутися.
– Що? – обурено вигукнула вона.
– Кажу, я вирішив повернутися.
– Куди повернутися?
– До тебе.
– До мене? Утретє повернутися, так? І з якого це дива ти так вирішив?
– А з того, що я прописаний у нашій квартирі, – рішуче заявив чоловік. – І я маю право там жити!
– По-перше, не в нашій квартирі, а в моїй, – грізно промовила Наталія. – Ти що, забув? А по-друге…
Але договорити, що було по-друге, вона не встигла, бо колишній чоловік перебив її, заговоривши благальним тоном.
– Ну, Наталю, ну, увійди в моє становище ще раз. Мене виганяють із квартири. Уявляєш? Прямо сьогодні, без попередження. До господині син звідкись повернувся.
– Це не мої проблеми, – залізним тоном відповіла Наталія. – Я повірила тобі, що ти більше не проситимешся до мене на ночівлю, тому й не виписала тебе. Але тепер ти мене дістав.
– Ну, Наталю! – мало просив він у слухавку. – Ну, можна я поживу в тебе, поки не знайду нову квартиру? Ну, будь ласка. Лише кілька днів. Ну, востаннє.
– Зі мною? Поживеш? Але мене немає в місті. Я відпочиваю на морі. У мене відпустка. Ти це розумієш, Вадиме?
– На морі? – зрадів колишній чоловік. – Це ж чудово. Поки ти на морі, я й поживу в нашій квартирі.
– У моїй квартирі, – поправила вона його.
– Ну, так, у твоїй, у твоїй. Ключі в мене є. То я сьогодні там побуду? Гаразд?
– Вадиме, я тобі цього не раджу, – у голосі Наталії з’явився смішок.
– Чому? – напружився колишній чоловік.
– Бо твоє місце вже зайняте. У моїй квартирі, на нашому ліжку, лежить інша людина.
– Що? – розгубився Вадим. – Яка ще людина?
– Неважливо, яка. Тебе це не стосується.
– Як це не стосується?! – розлютився колишній чоловік. – Ні, Наталочко. Я там прописаний, і тому… Я зараз же поїду туди, і якщо що, прожену твого співмешканця…
– Ну, якщо в тебе вийде, дій, – Наталія раптом хмикнула й вимкнула телефон.
За пів години колишній чоловік уже відчиняв своїми ключами квартиру колишньої дружини. Перед цим хильнув, для хоробрості, і тепер був абсолютно готовий до зустрічі з невідомим суперником. Варто зазначити, що в молодості Вадим займався боксом, тож був міцним чоловіком.
Він увійшов до передпокою, уважно оглянув вішалку, але чоловічих речей там не знайшов.
Це трохи заспокоїло його.
– Це вона хотіла мене налякати, – пробурмотів він, усміхаючись. – Ех, Наталочко, ти так нікого собі й не знайшла. То, може, ми з тобою ще зійдемося? Якщо я захочу, ти від мене нікуди не дінешся.
У гарному настрої він зазирнув на кухню, пройшов через вітальню і попрямував до кімнати, де стояло – колись їхнє з Наталією спільне – ліжко. Відчинив двері й… застиг.
На ліжку справді лежала людина, яку він найбільше боявся побачити.
– Ого! – вигукнула страшенно здивована теща. – Це кого це до мене так неждано принесло? Яким вітром надуло? – Вона лежала, серед білого дня, як завжди, читала якийсь детектив. – Вадиме, це ти?
– Ой… – Вадим позадкував. – Ніно Петрівно, добрий день… І до побачення. Я це… Я на хвилинку зазирнув. Бачу, Наталії, здається, немає. То я вже піду…
– Стій! – сказала теща так, що у колишнього зятя по спині побігли мурашки.
Він застиг і з подивом дивився на цю жінку. Бо розумів, що тікати марно.
Річ у тім, що Ніна Петрівна на початку двотисячних працювала правоохороницею. У тій ще часи.
Якось, коли Вадим із Наталією ще жили разом, він добряче залив а комір і почав гучно говорити до дружини прямо при тещі. Ніна Петрівна спершу спокійно спробувала присоромити зятя. Але Вадим, у запалі, сказав кілька теплих слів і тещі. І тоді сталося те, чого Вадим досі не міг зрозуміти. За секунду він уже лежав, уткнувшись носом у підлогу, а на його зап’ястях зімкнулися справжні кайданки. Звідки вони взялися в жінки, яка була в домашньому халаті, – цю загадку він і досі не розгадав.
І ось тепер вони знову зустрілися.
– Ну, що, Вадиме, я бачу, ти вирішив обібрати колишню дружину, так? Поки вона на відпочиває, захотілося покопирсатися в її речах? Виходить, зовсім ти опустився?..
Ніна Петрівна повільно сіла на ліжку й подивилася на нього таким поглядом, що Вадимові захотілося негайно зникнути.
– Клянуся вам, я зайшов просто так, – тремтячим голосом забелькотів він. – Тобто я хотів провідати Наталію… А тут ви… Вибачте, заради Бога. І відпустіть, будь ласка.
– Ні, мій хлопчику, цього разу ти від мене не втечеш. Давно я хотіла відправити тебе далеко-далеко. Ти, я знаю, турбуєш мою доньку своїми поверненнями. А вона все тебе жаліє, бо тобі ніде жити. А туди, куди я тебе вітправлю, то тобі і житло організують, і спецівку видадуть, і триразове харчування. З твоїми накачаними біцепсами ти там гарно зароблятимеш. Ліс там ще не весь повалили, для тебе кілька гектарів залишили.
– Ніно Петрівно, та що ви таке кажете? – взмолився колишній зять. – Будьте людиною, відпустіть мене. Що, мені на коліна перед вами стати?
– Навіщо на коліна? – хмикнула вона. – Не треба на коліна. Я не свята Тереза. Так… – Вона замислилася. – Ти ж хотів тут перекантуватися, мабуть? Поки Наталка засмагає. Так?
– Ні, я вже перехотів, – налякано захитав головою Вадим. – Мені вже нічого не треба. Зовсім нічого.
– А ночувати де будеш?
– Не знаю. У готелі, мабуть.
– Навіщо в готелі? Можна й тут. На підлозі, на килимку. Я тобі матрац кину. Переночуєш. Але з відпрацюванням.
– З яким ще відпрацюванням? Мені від вас нічого не треба, – відчайдушно хитав головою Вадим. – Жодного матраца мені від вас не потрібно.
– Тобі, може, й не треба, а мені – дуже треба.
– Що вам треба? – знову злякався Вадим.
– Мені треба, Вадиме, щоб ти зараз перевдягнувся в свої спортивні штани, які ти досі звідси не забрав, узяв у шафі гель для миття кахлю, який я вчора купила, і вичистив кухню, туалет і ванну до блиску. Зрозумів? Зробиш справу – я тебе вечерею нагодую і на диван у вітальні пущу. А завтра зранку можеш бути вільний. І на цьому забудеш дорогу до цього дому.
– А якщо я не погоджуся? – похмуро запитав колишній зять.
– Тоді я знову дістану… Сам знаєш… Вони в мене завжди при собі. А що з тобою буде далі – знають тільки Бог і слідчий…
За п’ять хвилин Вадим уже прибирав…
