Коли Іринка прибігла до мене хлипаючи, то я вже знала, що буду робити. Ввечері, коли Богдан прийшов з роботи, то я йому сказала.
– Богдане, так далі продовжуватися не може. Валя мені подруга, але те, що вони витворяють – це вже не безневинні жарти.
– Що цього разу?, – голос чоловіка був втомленим.
– Те, що й завжди. Вони вкотре вирішили показатися.
– Справді, – він здавалося мене не чує, а читає газету.
– Ти мене чуєш?
– Так, чую, – голос чоловіка був рівним.
– Вони купили дитині справжню Барбі!
– То й що?
Я аж задихнулася. Може, Валя й каже своєму чоловікові, що така лялька коштує дешево, але ж я знаю, скільки це грошей. Я ледве своїй дитині купила майже таку саму, але не оригінальну і на це пішло купу грошей, а тут з усіма аксесуарами і ще й хвалиться, що будиночок куплять.
– А те, чоловіче, що варто подумати чи не змінити тобі роботу.
Чоловік наче мене зовсім не чув, а я вже не могла так далі.
Ми з Валею дружили колись і тепер дружимо, а ще ми живемо по-сусідству.
Все у нас було чудово, ми збиралися сім’ями на шашликах, наші діти товаришують, ми обидві домогосподарки. Але вже дуже любить Валя показатися.
Випадок з лялькою то маленькі пуп’яночки. Завжди вона в новому приходить на кожну нашу зустріч, і підморгує ж мені:
– Сказала Павлові, що купила на знижці, а це ж коштує купу грошей.
І шепоче ціну від якої я сама блідну. Звичайно, що мені теж хочеться плаття, а Богдан цього не розуміє.
– У тебе вже є десять, нащо тобі ще?
Як йому пояснити? Мені хочеться почуватися комфортно, а я не можу так почуватися, коли у мене немає обновки.
– Богдане, тато тебе вже роки запрошує до себе на роботу, чому ти не йдеш?
– Бо я добре заробляю.
– Тобі так здається. А от Павло вже й дах на хаті поміняв і каже, що буде ремонт робити, а він з моїм татом їздить.
Богдан відірвався від газети, а я полегшено зітхнула – це вже майже крок до нової роботи.
Далі він вийшов на подвір’я і подивився на хату сусідів, хмикнув і зателефонував батькові.
Далі він поїхав з моїм батьком на заробітки і скоро у нас теж був новий дах, у моєї донечки справжня Барбі, хоч я й не казала чоловікові скільки вона коштує.
Та багато чого з’явилося в моєї доньки, що вже Валя мені каже:
– Марто, може досить вже стільки дитині купувати. Твій чоловік там важко працює, а ти його гроші тринькаєш.
Я лишень хмикнула, адже я чула геть інше. Я чула, як її донька вимагала у неї новий велосипед, як в моєї Іринки.
Далі у нас з’явилася машина, потім у Валі, зате вони перші завершили ремонт в своїй хаті, а ми перші купили Іринці квартиру в місті.
Іринка швидше вийшла заміж і ми взяли Валю з Павлом старостами, вони були вхожі в кожну кімнату в домі, бачили, як ми все організували, тому на весіллі своєї доньки вони вирішили замовити шоколадний фонтан.
– Якби в наш час таке було, то ми б теж замовили, – сказала я на те Валі, коли вона пропонувала мені вмочити в нього полуничку.
І не думайте, що ми мали якісь непорозуміння з Валею, ні, ми часто зустрічалися аби пожалітися на нашу долю – чоловіки практично завжди на заробітках.
– І нащо мені стільки суконь, – казала Валя, – якщо Павло мене не бачить.
– Так, і я так само маю купу всього, а толку, – підтверджувала я.
Але чоловіки приїздили все рідше і рідше, а потім, коли вже онуки почалися, то приїхали одночасно.
– Досить з мене того всього, – сказав чоловік, – буду вже відпочивати.
– Добре, любий, – підтримала я чоловіка, бо у нас все було для життя і ще й запас був по грошах.
Але ж Валя не дасть сидіти Павлу без діла і вона вирішила працювати на городі і поназамовляла купу парників.
– А що?, – казала мені, – Маємо купу поля, то хай буде з нього користь.
У нас поля не було, тому я вирішила, що чоловік має якось застосувати свої знання на практиці.
– А ти відкрий майстерню по ремонту авто, ціле село машин, то й ремонтуй.
– Але я хотів відпочити, – казав Богдан.
– На пенсії відпочинеш!
Чоловік не хотів, але вже Павло почав його водити до себе на ті парники та питати поради, яку техніку краще брати та як її ремонтувати, бо мій чоловік потім працював на фермах на різних тракторах, він в тому знає толк.
І ось він відкрив свою майстерню та цілими днями пропадав в гаражі, роботи було купа, навіть наймав працівників.
Ми з Валею тішилися, що наші чоловіки не скотилися, як то буває, а працюють в улюбленій сфері.
На Павлове п’ятдесяти п’ятиліття вони нас запросили до себе і не дарма, бо почали показувати нові меблі.
– Це все дуб. Це все дуже дорого, – закочувала очі Валя, мовляв, Павло не знає скільки вона на все це витратила.
Ну, нічого, у нас теж будуть меблі не гірші, я вже мала на меті все поміняти, бо за ці роки вже ті стінки та розсувні шафи не модні, хочеться чогось такого вирізьбленого, гарного.
Я з такими планами, як приходить мій Богдан і каже, що все згортає.
– Чого?, – я ж уже порахувала скільки нам треба на оновлення і в мої плани така подія не входила.
– Не хочу, набридло.
– Як це не хочу? Я теж скажу, що не хочу їсти щодня виварювати.
– То й не виварюй.
– І де ми будемо їсти? По ресторанах?
– Та хоч би й так.
– І дуже вже ми матимемо забезпечену старість з такими видатками?
Він подумав і нічого не сказав.
А хіба я не правду кажу? Щоденна робота по дому, то хіба не набридає? Ще й як, але ж робимо, бо хто як не ми.
Поїхав Богдан по запчастини, як Валя прибігає до мене сама не своя.
– Павла швидка забрала, – каже.
Я вже чоловікові не хотіла телефонувати, щоб його не хвилювати. А ввечері кажу.
– Знаєш, не хочеться тобі тієї майстерні, то й не роби. Хай вже будуть у Валі кращі меблі, ніж у нас.
– А що таке?, – здивувався чоловік.
– Та Валя продає всі парники, бо Павлові тепер не можна працювати.
Чоловік якось так глянув на мене, мені на мить здалося, що він позаздрив Павлові!
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
