Аня вийшла з автобуса, коли сонце вже почало сідати за дахи будинків. Вона поправила сумку на плечі й пішла знайомою стежкою попри дорогу. Попереду було перехрестя, за ним — поворот до школи, а там і додому рукою подати.
Вдома все було передбачувано. Батьки вже накрили стіл, а Віктор, мабуть, сидів на веранді з телефоном. Від думки про чоловіка всередині звично стиснулося. Не те щоб було боляче — швидше, ніяково.
П’ять років тому мати сказала: «Вітя — хлопець надійний, сусіди золоті, звикнеш, покохаєш». Аня тоді не сперечалася.
Їй здавалося, що після того, як її світ розлетівся на шматки, надійність — це саме те, що треба. Але полюбити чоловіка не змогла. Вони жили як два паралельні потяги: в одному напрямку, але в різних вагонах. Навіть дітей не було, хоча лікарі знизували плечима — здорові обидва.
— Анька! Аня Бойко! — гукнув хтось позаду.
Вона зупинилася. Це був Павло, колишній староста їхнього класу. Він підбіг, витираючи чоло рукавом сорочки.
— Ти що, не чуєш? Я за тобою від самої зупинки біжу.
— Вибач, задумалася. Привіт, Павле.
— Слухай, тут таке діло. Через суботу збираємося. Десять років випуску, як-не-як. Ювілей. Прийдеш зі своїм?
Аня відвела погляд на пофарбований паркан школи.
— Не знаю, Павле. Навряд чи. Роботи багато, та й Віктор не дуже таке любить.
— Та годі тобі, — насупився він. — Ви ж тут, під боком. Люди з Франківська їдуть, з Києва дехто обіцявся. А ви що, відколюєтесь?
— Побачимо. Я йому скажу, але не обіцяю.
— Ну-ну, — Павло хитро всміхнувся. — До речі, Юля теж спочатку не хотіла. А вчора подзвонила — каже, буду. З Андрієм приїдуть. На машині.
Аня відчула, як пальці на ручці сумки заніміли. Юля і Андрій – таємниця, яку вона так старанно ховала в найглибшу шухляду пам’яті.
— Зрозуміло, — тихо відповіла вона. — Бувай, Павле.
Вдома пахло смаженою картоплею. Віктор сидів за столом і мовчки чистив яблуко.
— Павла зустріла, — сказала Аня, знімаючи взуття. — Кличуть на зустріч випускників. Десять років.
— Збираються десь? — Віктор навіть не підняв голови.
— У школі, мабуть. Потім у кафе. Юля з Андрієм приїдуть.
Ніж на мить зупинився. Віктор акуратно поклав скибку яблука на тарілку. Запала мовчанка.
— Може, підемо? — раптом сказав Віктор. — Скільки можна вдома сидіти.
— Ти хочеш? — здивувалася вона.
— Хочу подивитися. Просто подивитися.
Субота прийшла швидко. Аня не купувала нову сукню. Наділа просту синю, нову і ошатну, як вона думала доти, доки не побачила, як визбиралися однокласниці.
Віктор теж не чепурився — звичайна сорочка, джинси. Вони йшли до школи мовчки, як і зазвичай.
Біля входу вже товпилися люди. Когось впізнали одразу, хтось змінився до невпізнання. Наталя, колишня подруга, хвалилася першокласницю. Дмитро, який колись був найтоншим у класі, тепер солідно поплескував себе по животі.
— О, Бойки прийшли! — закричали з натовпу.
Віктор відійшов до чоловіків, Аня залишилася з дівчатами. Розмови крутилися навколо цін на опалення, дитячих садочків та ностальгії за дискотеками в місцевому клубі. Аня посміхалася, кивала, але весь час мимохіть позирала на дорогу, що вела до школи.
І вони з’явилися.
Коли під’їхав чорний блискучий кросовер, розмови на ґанку вщухли самі собою. З машини вийшла жінка в дорогому пальті, з ідеальною укладкою. Це була Юля. Андрій вийшов з водійського місця, зачинив двері брелоком і поправив піджак. Вони виглядали як люди з іншого світу — яскраві, впевнені, трохи чужі на цьому розбитому асфальту.
Аня хотіла піти в ту ж мить. Стало ніяково за свою сукню, за своє тихе життя, за Віктора, який стояв осторонь у своїх робочих джинсах і очей не зводив з Юлі. Але ноги наче приклеїлися до землі.
Юля йшла прямо до неї, цокаючи підборами.
— Привіт, Аню, — голос був таким само дзвінким, як і в школі, тільки тепер у ньому чулася якась металева нотка.
— Привіт.
— Виглядаєш… добре. Як життя в нашому затишному болоті?
— Нормально. Працюю.
— А я бачу, ви з Вітею все-таки зійшлися. Молодець, а чого самій бути. Можу навіть тобі подякувати, що виручила, совість мене таки гризла, не буду приховувати.
Аня хапала ротом повітря. От як все для неї легко – виручила, значить…
Колись Вітя збирався одружитися з Юлею. Всі про це знали. А Аня була з Андрієм. А потім, в один тиждень, Юля з Андрієм просто зникли з селища, поїхавши разом на навчання в інше місто, нікому нічого не пояснивши.
Юля раптом занервувала, Андрій у цей час уже щось голосно розповідав хлопцям, активно жестикулюючи. Він навіть не глянув у бік колишньої дівчини.
— Слухай, Нам треба поговорити. Без свідків. Відійдемо?, – взяла вона Аню під лікоть.
Вони зайшли за кут школи, де старі яблуні закривали їх від очей колишніх однокласників.
— Ти досі тримаєш на мене зуб? — спитала Юля.
— Вже ні. Минуло багато часу.
— І правильно. Бо ми з Андрієм тоді не дуже й вибирали. Знаєш, як воно буває. Моя бабця перед смертю все бідкалася, що це вона «наворожила». Хотіла, щоб я в місто вирвалася, щоб з Андрієм зачепилася, бо в нього батько тоді вгору пішов. Казала, щось там нашіптувала на воду.
Аня нахмурилася.
— Ти про що? Які заговори?
— Та якісь сільські бздури, — Юля засміялася, але сміх був сухим. — Але факт лишається фактом: ми поїхали. Живемо в столиці. Гроші є, квартира є. Тільки знаєш, що я тобі скажу? Нудно. Андрій мені за десять років так набрид зі своїми графіками та звітами, що бачити його не можу.
Аня мовчала. Вона чекала, до чого веде ця розмова.
— Ми тут з ним радилися по дорозі, — Юля примружилася. — У нас дітей немає. У вас, я чула, теж. Може, зробимо перестановку? Ти ж Андрія кохала до нестями. А мені Віктор завжди подобався. Такий… справжній, мовчазний. З ним не треба вдавати з себе леді. Як думаєш? Повернемо все, як мало бути?
Аня дивилася на неї й не вірила своїм вухам. Це звучало як поганий жарт або сценарій дешевого серіалу.
— Ти серйозно це кажеш?
— А чому ні? Ми люди дорослі. Навіщо мучити одне одного, якщо можна просто помінятися назад? Андрій не проти, він сам казав, що ти була «душевна».
В цей момент з-за дерев вийшов Віктор. Він зупинився за два кроки від них. Обличчя в нього було кам’яним.
— Вітю! — Юля розпливлася в усмішці й підійшла до нього майже впритул. — А якраз про тебе згадували. Ти все такий же міцний. Не набридло ще в моторах копирсатися? Може, хочеш спробувати інше життя? Зі мною, наприклад?
Віктор повільно перевів погляд з Юлі на Аню. Його очі, які зазвичай були спокійними та байдужими, зараз горіли якимсь дивним, гострим вогнем. Він зробив крок до дружини, ігноруючи Юлю, яка простягнула була руку, щоб торкнутися його плеча.
— Аню, — сказав він низьким голосом. — Ходімо звідси.
Він обійняв її за плечі. Його рука була теплою і важкою. Аня раптом відчула, як її починає трусити — не від холоду, а від усвідомлення того, наскільки все навколо було фальшивим, окрім цієї руки на її плечі.
— Почекай, Вітю, ти ж навіть не вислухав! — гукнула Юля їм у спини.
Віктор зупинився на мить, не повертаючись.
— Я все почув. Нам не треба «іншого» життя.
Вони йшли геть від школи, повз здивованого Павла, повз Андрія, який стояв біля своєї машини з порожнім поглядом. Коли вони вийшли за хвіртку, Аня нарешті вдихнула на повні груди.
Шлях додому здавався коротшим. Вони йшли тією ж стежкою, якою Аня ходила щодня, але тепер усе навколо виглядало інакше.
— Ти справді це чув? — тихо спитала вона.
— Чув. І Андрій мені те саме казав. Пропонував «варіанти».
— І що ти відповів?
— Нічого не відповів. Просто зрозумів, що п’ять років був дурнем.
Вони зупинилися біля свого паркану. Віктор повернув її до себе.
— Я думав, ти за ним досі сохнеш, — сказав він, дивлячись їй в очі. — Думав, ти зі мною тільки тому, що мати так захотіла. Тому й мовчав. Боявся зайвий раз зачепити.
— І я так думала про тебе, — прошепотіла Аня. — Що ти мариш Юлею.
Віктор притягнув її до себе і міцно притис. Це не був жест звички чи обов’язку. Це було так, ніби вони щойно зустрілися після дуже довгої розлуки, хоча жили в одному будинку щодня.
— Яка ж вона пуста, Аню, — глухо сказав він їй у волосся. — Яка вона чужа. А ти моя.
В ту ніч у їхньому домі вперше за п’ять років не було тиші. Вони говорили до самого світанку — про все, що замовчували, про страхи, про те, як боялися бути відкинутими. Морок, що висів над їхнім шлюбом, розсіявся, як туман над річкою.
Через дев’ять місяців у місцевому пологовому будинку було гамірно. Батьки Ані та Віктора, які раніше лише стримано віталися через паркан, тепер разом метушилися в коридорі з пакунками.
Віктор сидів на лавці, стискаючи в руках телефон. Коли двері відчинилися і медсестра кивнула йому, він влетів у палату.
Аня лежала на ліжку, втомлена, але з очима, які світилися таким щастям, якого він ніколи раніше не бачив. Поруч у прозорому ліжечку сопів маленький згорток.
— Донечка, Вітю. Даринка.
Він сів на край ліжка, обережно взяв її за руку.
— Схожа на тебе, — прошепотів він.
— Ні, на тебе. Дивись, який ніс.
Вони сміялися, тихо і спокійно. Все, що було до того вечора в школі, здавалося тепер якимось дивним сном, який нарешті закінчився.
Стара вчителька літератури колись казала їм на уроці, що кожній людині треба пройти через своє випробування, щоб зрозуміти цінність того, що маєш під боком. Тоді вони сміялися з цих слів, а тепер просто знали — вона мала рацію, бо найважче розгледіти те, що поруч. Хіба не так?
