fbpx

Ну от і зробило життя величезне таке коло і ми зі свекрухою, як то кажуть, зустрілись за найближчим поворотом. Смішно, але вона тепер геть іншої співає. Приходить до мене в дім і з янгольським виразом обличчя починає: “Ну були у нас з тобою раніше непорозуміння, так що, усе життя спілкуватись не будемо”

Ну от і зробило життя величезне таке коло і ми зі свекрухою, як то кажуть, зустрілись за найближчим поворотом. Смішно, але вона тепер геть іншої співає. Приходить до мене в дім і з янгольським виразом обличчя починає: “Ну були у нас з тобою раніше непорозуміння, так що, усе життя спілкуватись не будемо”.

Так, не будемо. Адже я добре пам’ятаю, що то були за “непорозуміння” і навіть тепер, знаючи через що вона пройшла, я цю жінку у своє життя не впущу.

Ми з чоловіком побрались на заробітках. Познайомились у Чехії, три місяці там працювали і за першої ж нагоди – повінчались. Для нас це було головнішим від отих усіх штампів і печатей. Тож майбутнє почали планувати, як одна сім’я.

Вирішили, що збиратимемо кошти на квартиру, а поки по приїзді у його рідне місто, будемо жити у нього в квартирі.

— Навіщо нам орендувати окреме житло, якщо у нас з мамою трикімнатна квартира? – говорив мій чоловік. – Відпочинемо з місяць і знову на роботу.

Та не так склалось, як гадалось. По приїзді я зрозуміла, що при надії. Остап зрадів несказанно, чого не скажеш про мене, адже я ні їсти ні спати. ні просто дихати не могла – вбиральня стала моїм домом і ліжком. Про те, аби я їхала з ним у Чехію знову і мови не могло бути.

Остап поїхав сам, а я залишилась з Ілоною Романівною. Про неї на той момент, нічого лихого сказати не могла – відносини у нас були рівні. Вона і слова кривого мені не сказала. Прийняла, виділила нам кімнату і ми майже не бачились, адже вона на роботі пропадала.

Але щойно Остап кордон перетнув, як Ілона Романівна, навіть не зважаючи на мій стан, почала мені такі концерти закочувати, що кому скажи – не повірять.

Все почалось з банального пилу на тумбочці у коридорі. Я тоді і себе не вмивала, бо вода мені смерділа, тож про прибирання і мови не було, але для свекрухи то був не аргумент. Причіпки посипались на мене з усіх сторін. Навіть у ті короткі періоди, коли я могла поспати і не бігти до вбиральні, вона мене будила і починалось чергове моралізування.

Зрештою, того дня як я пішла на облік ставати, вона викинула мої речі із балкона. Не можу передати відчуття, коли ти біжиш, а саме біжиш, бо йти буде запізно, додому, бо тобі уже геть зле і ось-ось виверне, а твої речі висять на дереві під вікнами квартири. Коли я все ж підійнялась на поверх, то отримала порцію хорошого такого негативу і почула про себе багато цікавого і пізнавального.

Зателефонувала чоловіку, пояснила усе і сказала, що їду у село до батьків. Остап обіцяв з мамою поговорити, але моє рішення зрозумів і дуже вибачався.

Як я у тому стані доїхала, досі не знаю. Маршрутка зупинялась кожні три метри. люди спочатку обурювались, а потім уже просто жаліли. Так і добиралась чотириста кілометрів з двома пересадками.

А тепер життя зробило гарне таке коло і свекруха жити не має де. Остап забрав її у наше село, де ми нині проживаємо, але я одразу сказала, що житиме та пані окремо.

— Я все зрозуміла, – говорить вона втираючи сльози, – Життя мене покарало. Ні квартири, ні пилу, ні підлоги у мене своєї немає. Невже ми так усе життя і не знайдемо спільної мови? Невже немає у твоєму серці прощення, або хоч жалю.

А я бачу цю жінку і у вухах її тодішні слова, а перед очима серпантин з речей під балконом.

Про яке прощення мова? Хіба ж таких людей знову у своє життя, до своїх дітей можна підпускати?

18,12,2022

You cannot copy content of this page