От скажіть мені, хіба кожна жінка не заслуговує на щастя? Не заслуговує бути коханою, обожнюваною? То чому одразу на мене отак всі напосілися? До доньки не пускають, мовляв, йди де була.
Так, я її два роки не бачила, адже мого коханого Толика треба було підготувати до того, що я доньку забираю від чоловіка. Для цього мені потрібен був час, адже коханий не дуже хотів, щоб нашому коханню хтось заважав.
Який Толик був чудовий, один Бог знає, не те, що Дмитро, прісний і передбачуваний. Я, коли тоді на море поїхала, то так зраділа, що поїду без нього, але ж треба було мені доньку з собою підсунути.
– Хай і Оленка їде, набереться сонця на цілий рік.
І ось Оленка мене перед чоловіком і розкрила. Їй тоді була лише п’ять і я думала, що вона нічого не помічає, але ж ні, все розповіла Дмитру:
– А мамі дядя дав перстень, а мені не дав! Дядя мамі все купував, а мені лише морозиво і ляльку мені не купив!
Звичайно, що я все заперечувала, адже я не була певна, що Толик захоче продовження, хоч я дуже була закохана і була готова хоч зараз до нього бігти.
– Дмитре, дитина фантазує. Ну, як залицявся до мене хтось, то й що? У мене ж родина, я про вас думаю.
А далі Толик написав, щоб я приїжджала, бо він без мене не може і я поїхала. Такий шанс випадає жінці раз на все життя, то чого я мала ним не скористатися? Я впевнена, що ви б так само зробили.
Я знала, що Оленка буде з батьком, а там і свекруха підключиться і все у неї буде добре.
Звичайно, що я сумувала за дитиною, тому й прийшла до неї на перше вересня. А вона від мене втікає,
Дмитро там мало не впав, а свекруха вже на слова не скупилася.
– Дмитре, я хочу вернутися заради доньки, я готова дати тобі другий шанс, – сказала я йому.
– Мені? Ти туди йди, де до тепер була.
Знаєте, ми тоді з Толиком трішечки поперечилися і я вирішила, що вернуся до чоловіка, бо ж треба десь жити, тим більше, що донька за мною сумувала. Я сказала коханому, що якщо він не передумає, то я вертаюся до чоловіка. а тут такий прийом!
І я тоді дитині так і сказала – тато не хоче аби мама з тобою жила.
Я ще тиждень жила в старої знайомої на квартирі, все ще давала Дмитрові шанс передумати, але він так проти мене налаштував доньку, що шансів у мене не було.
І ось так я й вернулася до Толика, дала слабину, а він вже до мене не ставився більше, як до єдиної і неповторної. Я стала в його очах звичайною. Мені приходилося і крутитися на кухні, закривати очі на його запізнення, щоб тримати ту ілюзію щастя. Ви собі уявляєте, що я пережила? З Богині в кухарку! І все через Дмитра і його впертість.
Але я про доньку не забувала, передавала їй одяг, не новий, бо ж грошей у мене й так було не густо, але цілком добрий.
Нарешті у нас з Толиком з’явився син і я вже була певна в тому, що можу й доньку забрати. Приходжу, а моя донечка мені каже, що нікуди зі мною не піде, віддала мені всі ті речі, що я їй передавала і каже, щоб я більше до неї не приходила. Якими ж треба бути людьми аби дванадцятирічній дитині так в голову вкласти, що мама погана? І що мені тепер робити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
