Повернутися в Україну було нашим спільним рішенням. Але повернулися ми без роботи, без житла, без чітких планів. Лише знали: треба щось змінювати.
Спочатку жили у мами, але там не було роботи.
– Мамо, ти ж розумієш, що нам буде важко з дитиною? – тихо сказала я, переступаючи поріг її квартири.
Вона лише зітхнула. Ми всі все розуміли.
Її житло було дуже скромним, і для нас трьох тут просто не було місця. Дитина плакала ночами, ми не мали ні роботи, ні грошей, ні найменшого уявлення, як вибратися з цієї ситуації.
Це був далекий 2012… Ми повернулися в Україну, бо вірили, що тут почнемо спочатку. Але початок виявився не таким, як ми уявляли.
– Нам треба їхати в Франківськ, – сказав чоловік того вечора, коли ми сиділи за маленьким столиком на кухні.
– Але куди? У нас немає грошей навіть на перший місяць оренди.
І тут мене осяяло.
– Олег Семенович… Може він допоможе.
Ми набрали його номер, майже не вірячи, що номер й далі той самий.
– Алло?
– Добрий день, Олег Семенович. Це ми… Ви нас, мабуть, не пам’ятаєте, але ми знімали у вас квартиру, коли були студентами.
– Звісно, пам’ятаю. Як справи?
– Чесно? Погано. Ми повернулися в Україну без грошей. Дитина маленька, житла немає, роботи теж. Ми вирішили спробувати знайти щось в обласному центрі, і… можливо, у вас є щось зовсім недороге?
Він мовчав.
– Ви вже знайшли роботу?
– Ні. Але ми будемо шукати.
– Дитина маленька, кажете?
– Так.
Знову тиша.
А потім сказав:
– Добре. Приїжджайте. Подивимося.
Коли ми зайшли у квартиру, я не могла повірити своїм очам. Тут був новий ремонт. Вона була світла, затишна, чиста — і точно не та, яку могли б здавати дешево.
– Олег Семеновичу, це дуже дорого для нас… Ми просто не потягнемо, – обережно сказала я.
Він усміхнувся.
– По тисячі гривень на місяць влаштує?
Я завмерла.
– Що?..
– Ви зараз на ноги стаєте. Як підніметеся – поговоримо про нормальну ціну.
Ми з чоловіком дивилися на нього, не вірячи власним вухам.
– Але ж ви тільки зробили тут ремонт…
– Ну то й що? – Олег Семенович розвів руками. – Дитині потрібні нормальні умови. Ви ж не винні, що так склалося. Буду радий допомогти.
І це була не просто допомога квартирантам.
Час від часу він заходив до нас, привозив мішок картоплі, банку квашених огірків чи просто запитував: «Як ви там?»
Коли ми почали працювати в інтернеті й навчатися нової справи, він радів за нас так, ніби ми були його дітьми.
Він не вимагав більше грошей, не нагадував про «ринкову ціну», не натякав, що ми у боргу перед ним.
Він просто підтримував.
Якби не Олег Семенович, ми б не стали на ноги. Це був момент, коли хтось простягнув нам руку допомоги, і ми змогли схопитися за цей шанс.
Я не знаю, чи прочитає він цю історію. Але якщо так, хай знає:
Олег Семеновичу, поки буду жити – буду вам вдячна.
Ви людина з великої літери. І таких людей на моєму шляху було не так багато.
Кожен раз, коли я бачу, що ви «зеленієте» у Мережі, мені стає радісно.
Кожен раз, коли вітаю вас з днем народження, здається, що будь-які слова надто малі, щоб виказати мою вам вдячність.
Хай про вас знає якомога більше людей.
Ви не просто здавали квартиру. Ви дали нам можливість почати нове життя.
І за це – вдячність на все життя. Поки буду жити – буду вдячна Олегу Семеновичу і буду всім розповідати про людину, доброта якої не вміщається в жодному подячному описі про неї.
Олегу Семеновичу, я щиро бажаю вам і вашій родині міцного здоров’я, вашим дітям — гарної долі, а вашій доброті, яку ви проявили до нас, — повернутися у ваше життя сторицею. Нехай усе тепло, яке ви даруєте людям, огортає і вашу сім’ю, де б ви не були. Щиро-щиро бажаю вам цього!
І вам дякую, що поділилися цією історією. Можливо, вона надихне когось іще простягнути руку підтримки тим, хто цього потребує.
