Я сиділа на кухні, розгладжуючи пальцями край скатертини, і вкотре перераховувала в умі, скільки нам обійдеться те кляте весілля. Чоловік мовчки сьорбав чай, дивлячись у вікно. Атмосфера була й до того не дуже, аж раптом хтось наполегливо почав тарабанити в двері. Далі почали дзвонити у двері короткими, настирливими руладами, ніби хтось спішив принести погану звістку. Або хорошу? Я пішла відкривати.
На порозі стояла Люська, сусідка з третього поверху. Очі в неї горіли так, що я одразу зрозуміла: ніякої хорошої звістки.
Вона навіть у коридор заходити не схотіла, просто за руку мене смикнула, мовляв, вийди на майданчик.
— Вітя, я зараз! — гукнула я чоловікові, витираючи руки об фартух.
Люська притислася до стіни і зашепотіла, обдаючи мене ароматом дешевої кави:
— Слухай, Михайлівно, твій Богдан вдома? Не чує? Ти хоч знаєш, кого він у хату веде? Я вчора була в «Дзеркальному», ну, тому ресторані біля парку. І кого я там бачу? Вашу Віру!
У мене всередині все холонуло. Віра мені й так була не до душі — тиха, непоказна, ні грошей, ні зв’язків. Сирота, що з неї візьмеш? Я все сподівалася, що Богдан схаменеться, знайде якусь дівчину з нормальної родини, щоб хоч квартиру допомогли купити. А тут — Люська з такими новинами.
— То й що? — я намагалася тримати голос рівним, хоча серце вже вистукувало сос. — Може, обідала там?
— Яке обідала! — Люська аж руками сплеснула. — Вона там підлоги миє! У синьому халаті, з відром і шваброю. Я як побачила, ледь язика не прикусила. Ти дивися, Михайлівно, одружиться твій син на прибиральниці, то будете потім все життя її копійки рахувати та ще й її, бідосю, годувати.
Я стояла, вхопившись за одвірок. Перед очима попливли плями. Прибиральниця. Не вчителька, не бухгалтерка, навіть не продавчиня, а просто — швабра і ганчірка. Я відчула, як у грудях закипає важка, гірка образа на власного сина. Ми ж йому все давали, кожну копійку вкладали, а він підсунув нам такий сюрприз.
Повернулася на кухню ледве ноги тягнучи. Віктор підвів голову, глянув на моє біле обличчя і нахмурився.
— Що там вона вже наплела? — спитав він, ставлячи чашку на стіл. — Знову про жек чи про сміття?
— Про весілля вона наплела, Вітю, — я важко опустилася на стілець. — Наша невісточка майбутня, виявляється, прибиральниця. У ресторані підлоги шкребе. Ти розумієш, що це значить?
Віктор мовчав, розглядаючи чашку. Він у мене завжди такий — ніби його це не стосується. А я не могла заспокоїтися. Мені хотілося кричати, бити посуд. Богдан же у нас — як квітка в оранжереї. Двадцять шість років, а він досі не знає, звідки в холодильнику котлети беруться. Роботи постійної немає, то там підробить, то там, а більшу частину часу — за комп’ютером сидить, у стрілялки свої грає. Я ж думала, знайде багату дівчину, вона його до рук візьме, на роботу нормальну прилаштує через батька якогось впливового. А Віра що? Віра сама ледь кінці з кінцями зводить.
— Нам доведеться і її, і онуків потім на свою пенсію тягнути, — заскиглила я, відчуваючи, як підступають сльози. — Ми ж не вічні, Вітю. А Богдан… він же навіть хліба сам не купить, якщо я список не напишу і грошей не дам.
— Та нормальна вона дівчина, — буркнув чоловік. — Принаймні, коли приходила, то й на стіл допомогла накрити, і мовчала більше, ніж говорила. Може, ще десь краще влаштується?
— Не заспокоюй мене! — я аж підстрибнула на стільці. — Та він у неї у квартиру збирається переїхати тільки щоб моїх зауважень не чути. Це не кохання, це втеча від обов’язків. А ми ще й весілля оплачуємо! Усі наші заощадження на цей банкет пішли.
У цей момент грюкнули двері — прийшов Богдан. По кроках було чути, що настрій у нього нікудишній. Він зайшов у кухню, не дивлячись на нас, відкрив холодильник і витягнув відбивні, кетчуп і майонез. Мовчки зробив бутерброд і рушив з тарілкою в його кімнату.
— Сину, ти хоч би «добридень» сказав, — зауважила я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Привіт, — кинув він, витираючи рот рукою. — Чого такі похмурі? Знову грошей немає? Батьку, мені там треба було…
— Немає грошей, — відрізала я. — Все на твій «ресторан» пішло. До речі, про ресторан. Чому ти нам не сказав, ким твоя Віра працює?
Богдан завмер з тарілкою у руці. Його погляд став колючим, він зрозумів, що запахло смаленим.
— А яка різниця? — огризнувся він. — Вона працює, заробляє. Мені байдуже, що вона там робить. Головне, що вона мене не пиляє щодня, як ви.
— Не пиляє? Ще б вона на тебе голос підвищувала! — я вже не стримувалася. — Вона прибиральниця, Богдане! Ти розумієш, який це сором перед родичами? Ми запросили тітку з Харкова, дядька з Одеси… Що я їм скажу? Що мій син, на якого ми життя поклали, обрав собі дівчину з шваброю і ганчіркою?
Богдан нічого не відповів. Просто розвернувся і пішов у свою кімнату, гучно хряснувши дверима. Я бачила, що він теж не в захваті, що він теж боїться цього статусу, але його лінь була сильніша за гордість. Він хотів з’їхати. Йому була потрібна її однокімнатна хрущовка, де ніхто не заглядатиме в монітор і не питатиме про плани на майбутнє.
Наступні дні пройшли як у тумані. Ми з Віктором майже не розмовляли. Я готувала весільні рушники, збирала короваї, а в душі все кипіло. Я придумала план. Якщо вже нам доводиться гуляти це весілля, то нехай воно буде таким, щоб вона зрозуміла своє місце. Я домовилася з адміністратором того самого ресторану «Дзеркальний». Сказала, що ми свої, місцеві, що весілля скромне. Нам зробили знижку, бо, як виявилося, там справді знали Віру.
День весілля настав. Віра була в білій сукні, яку взяла десь напрокат. Виглядала вона, мушу визнати, непогано. Тонке мереживо, якісь камінці на ліфі, волосся зібране. Богдан навіть очі витріщив, коли її побачив. Він щось там шепотів їй на вухо, цілував руки, а мені хотілося відвернутися. Я бачила в цьому лише фальш.
Коли ми приїхали до ресторану, я відчула себе господаркою ситуації. Гості розсілися, почали кричати «гірко», а я сиділа з кам’яним обличчям. Тітка з Харкова вже встигла запитати мене, де працює молода. Я промовчала, але всередині мене все чекало моменту.
І ось, коли почалися танці, я не витримала. Вийшла на середину залу, де Віра якраз поправляла поділ сукні.
— Ну що, невісточко, — голосно, щоб почули сусіди за столом, почала я. — Тобі тут звично, мабуть? Кожен куток знаєш? Підлоги сьогодні чисті, чи сама перевіряла перед зміною?
Віра зблідла. Вона дивилася на мене великими, зляканими очима.
— Тетяно Михайлівно, ви про що? — ледь чутно промовила вона.
— Про роботу твою! Про те, що ти прибиральниця! — закричала я на весь зал. — Думала, ми не дізнаємося? Думала, затягнеш мого сина у свою квартирку і будеш на нашій шиї сидіти? Богдане, ти подивися на неї! Вона ж тобі не пара!
У залі настала тиша. Тільки ніж об тарілку десь цокнув. Богдан стояв поруч, переминаючись з ноги на ногу. Він дивився на Віру, потім на мене, потім на гостей. Я бачила, як у ньому борються залишки совісті та звичний страх втратити комфорт.
— Мамо, ну навіщо ти так… — промямлив він.
— А як треба? — я підійшла ближче до Віри. — Ти дитину на світ приведеш, а годувати її хто буде? Ми? Моїх грошей ти не побачиш. Якщо одружишся з нею — забудь дорогу до нашої хати. Ніякої допомоги, ніякої спадщини. Обирай: або ми, або твоя прибиральниця.
Віра нічого не сказала. Вона просто розвернулася і вийшла з залу. Вона пішла в кімнатку для персоналу. Я бачила, як вона знімала фату, і руки її не тремтіли. Це мене розлютило ще більше. Я почала вимагати від адміністратора контейнери.
— Збирайте все! — командувала я дівчатам-офіціанткам. — М’ясо, нарізку, рибу — все в коробки! Ми за це платили, ми це заберемо. Весілля закінчилося!
Богдан сидів за столом, опустивши голову. Він дістав телефон і щось швидко набрав. Згодом я дізналася, що він написав їй: «Вибач, реєстрації не буде, мати не заспокоїться». І правильно вчинив, бо обрав наші обіди і гроші на свої забаганки.
Ми повернулися додому з торбами їжі. Віктор мовчки розкладав контейнери в холодильник, а я ввімкнула телевізор, щоб хоч якось заглушити цей неприємний осад у душі. Богдан десь зник, мабуть, пішов до друзів.
І ось я сиджу, жуючи весільну ковбасу, і раптом бачу по телевізору знайомий інтер’єр. Місцеві новини. Репортаж про розвиток бізнесу в нашому місті. На екрані — той самий «Дзеркальний». Журналістка стоїть поруч із жінкою в елегантному діловому костюмі.
Я мало не вдавилася ковбасою.
— Вітю! Вітю, іди сюди! — закричала я.
Чоловік прибіг з ванної, витираючи руки рушником.
— Дивися… Це ж вона…
На екрані була Віра. Але не та перелякана дівчинка в орендованій сукні, а впевнена, красива жінка. Вона розповідала про те, як три роки тому викупила цей заклад, як навчалася за кордоном готельному менеджменту, як сама розробляла меню і дизайн. Виявляється, вона не просто там працювала — вона була власницею всієї цієї мережі. А історія про прибиральницю… Ну, Люська…
— Вона… вона власниця? — прошепотів Віктор, сідаючи на край дивана.
— Віра і є господиня… — я застигла, дивлячись, як вона посміхається в камеру. У репортажі сказали, що вона — одна з найуспішніших підприємиць регіону, має дві вищі освіти і вкладає величезні гроші в благодійність.
У цей момент увійшов Богдан. Він виглядав жахливо — очі червоні, волосся розпатлане. Побачивши екран, він завмер. Його обличчя витягнулося, рот безглуздо відкрився.
— Богдане, сину, — я схопилася за його рукав. — Ти бачиш? Ти бачиш, хто вона? Біжи до неї! Зараз же біжи! Скажи, що ми помилилися, що ми просто не так зрозуміли. Скажи, що я стара дурна жінка, що це я тебе збила з пантелику!
Богдан дивився на екран, де Віра розповідала про свої плани на відкриття нового філіалу.
— Ти чого мене послухав? — я почала трусити його за плечі. — Треба було бути чоловіком! Треба було стояти на своєму! Ми ж на пенсії, Вітю вже скоро на спочинок… На що ми жити будемо? А там би ти жив як у раю!
Богдан вирвав руку і вийшов на двір. Надворі вже зовсім стемніло. Я підійшла до вікна і бачила, як він сидить на лавці під під’їздом, схиливши голову на руки. У світлі самотнього ліхтаря він здавався зовсім маленьким і безпорадним.
Я повернулася до столу, подивилася на відкритий контейнер із салатом, який ми забрали з її ресторану. Апетит зник остаточно. У голові крутилася лише одна думка: ми самі зачинили двері в життя, про яке навіть мріяти не сміли.
Якщо я попрошу в Віри пробачення, то вона зм’якне? Як гадаєте?
