— Надіє Іванівно, я й не здогадувалася, що у вас тут працює справжній цех із виготовлення шедеврів, — я промовила це тихим, майже лагідним голосом, схилившись до самого вуха своєї свекрухи, яка саме зосереджено складала брудні тарілки біля раковини.
Жінка здригнулася так сильно, що кришталева таця ледь не вислизнула з її рук. Вона різко повернулася до мене, і я побачила, як на її обличчі за лічені секунди змінилася ціла гама емоцій: від гордовитого спокою до справжнього замішання.
— Олено ти про що? — вона спробувала повернути собі владний тон, але голос її трохи зрадницьки затремтів.
— Я про те, що тепер я точно знаю ваш рецепт «ідеального свята», — я грайливо підмигнула їй. — Виявляється, щоб встигнути все, потрібно лише мати номер телефону Ганни Сергіївни для тортів та Світлани Петрівни для заливного. Тепер я розумію, чому ви так наполегливо радили мені «старатися краще». Ваші поради справді виявилися безцінними, але зовсім не в тому сенсі, про який я думала раніше.
Свекруха мовчала, лише важко дихала, не знаючи, що відповісти. Її «таємниця фірми», яку вона так ретельно оберігала роками, виставляючи мене невмілою господаркою, щойно розсипалася, як картковий будиночок.
У моїй рідній сім’ї ставлення до гостинності завжди було особливим. Мої батьки обожнювали приймати друзів та родичів. Наш дім нагадував теплий вулик, де завжди пахло корицею, кавою або свіжим хлібом. Проте головним правилом мами було: «Гість має піти ситим і щасливим, а господиня — не впасти від утоми під стіл».
Ми ніколи не перетворювали свято на гастрономічне змагання. На столі завжди було достатньо їжі, все було домашнім і смачним, але ніхто не не був схильний до надмірності.
Мама вважала, що краще запропонувати одну вишукану страву та теплу бесіду, ніж десять салатів і господиню з темними колами під очима від недосипу.
Коли я вийшла заміж за Андрія, я перенесла ці принципи у нашу нову родину. Я люблю готувати, мені подобається експериментувати, але я не бачу нічого поганого в тому, щоб замовити якісну піцу для вечірки з друзями або купити чудовий торт у перевіреній кондитерській.
Час — це найдорожчий ресурс, і я воліла витрачати його на спілкування з чоловіком, а не на багатогодинне випікання коржів.
Проте моя свекруха, Надія Іванівна, мала зовсім інший погляд на речі. Здавалося, вона сприймала кожен мій візит до магазину за десертом як особисту образу професії «дружини».
— Знову покупне? — зітхала вона, критично оглядаючи мій стіл під час недільного обіду. — Олено, ну хіба це важко — замісити тісто? Домашній торт — це ж душа дому. А тут що? Сама хімія та консерванти. І нарізка, ну хто так подає? Треба ж було зробити хоча б два-три види закусочних рулетів.
Я намагалася стримуватися. Посміхалася, переводила тему, казала, що мені так зручніше. Андрій зазвичай ставав на мій бік, але Надія Іванівна була непохитною.
Її наполегливість з часом почала перетворюватися на справжній психологічний напір. Вона щоразу підкреслювала, що в її часи господині встигали все: і працювати, і дітей виховувати, і столи накривати такі, що «сусіди тиждень обговорювали».
Останньою краплею став випадок, коли ми запросили родичів на річницю нашого весілля. Я замовила чудовий кейтеринг — легкі закуски, десерти, все було стильно та сучасно. Надія Іванівна весь вечір сиділа з таким виразом обличчя, ніби її змусили куштувати щось абсолютно неїстівне.
— Олено, це неповага до традицій, — сказала вона мені наодинці на кухні. — На столі має бути гаряче, мінімум три види м’яса, домашня консервація. Як ти збираєшся виховувати дітей, якщо навіть не можеш спекти елементарний медовик?
Тут я вже не витримала. Мій спокій дав тріщину.
— Надіє Іванівно, мені дуже цікаво побачити цей ваш «ідеал». Як ви уявляєте собі жінку, яка самотужки готує п’ятнадцять страв, випікає три поверхи десертів і при цьому виглядає привітно, а не як загнаний поні? Хотілося б побачити цей майстер-клас на власні очі.
Свекруха вирівняла спину, її очі блиснули.
— Що ж, виклик прийнято. Скоро день народження моєї доньки, Христини. Ми святкуватимемо у неї вдома. Приходьте і подивіться, як справжні жінки готуються до свята. Там ти побачиш усе: і достаток, і майстерність, і душу.
Коли ми з Андрієм переступили поріг квартири його сестри Христини, я справді відчула себе дещо ніяково. У повітрі витали неймовірні аромати: запечена качка з яблуками, пряні трави, солодкий запах ванілі. Але коли ми зайшли до вітальні, я буквально оніміла.
Стіл нагадував декорації до історичного фільму про королівські бенкети. Він був буквально заставлений тарілками, які стояли в два яруси. Чого там тільки не було!
Заливне з химерними візерунками з овочів, декілька видів м’ясних рулетів, фарширована риба, неймовірної краси салати, прикрашені так філігранно, що їх було шкода руйнувати виделкою.
Надія Іванівна зустріла нас із тріумфальною посмішкою. Вона виглядала бездоганно: ідеальна зачіска, ошатна сукня, жодної ознаки втоми на обличчі.
— Ну що, Олено? — запитала вона, обводячи рукою це гастрономічне море. — Переконалася, що все можна встигнути, якщо мати бажання і правильно організувати час? Христина теж допомагала, звісно, але основне навантаження було на мені.
Я тихо присіла на край стільця. Чесно кажучи, мій апетит зник. Я почувалася розгромленою. Невже я справді така ледача? Невже ці жінки володіють якимось секретом розширення часового простору? Весь вечір я провела в роздумах, відчуваючи, як моя впевненість у власних силах тане з кожною новою зміною страв.
А страви змінювалися постійно. Після неймовірних закусок подали гаряче, а потім… потім настав час десерту. На стіл винесли три величезні торти. Кожен із них був витвором мистецтва: один — багатошаровий шоколадний із золотистим декором, другий — ніжний ягідний із дзеркальною глазур’ю, а третій — класичний наполеон, але такої висоти, що він здавався вежею. Це коштувало не просто зусиль, це коштувало неймовірної кількості часу та натхнення.
Ближче до кінця вечора мені стало занадто душно від запахів їжі та важких думок. Поки гості жваво обговорювали новини, а Андрій захоплено щось розповідав швагрові, я вирішила вийти на лоджію, щоб трохи провітритися.
Вечірнє місто було спокійним, свіже повітря миттєво привело мене до тями. Я стояла в тіні великого вазона з квітами, коли на лоджію вийшли три жінки — дві далекі родички Андрія та сусідка Христини. Вони мене не помітили, бо я стояла трохи збоку, прихована завісою.
Вони почали активно щось обговорювати, і перше ж речення змусило мене буквально затамувати подих.
— Ой, дівчата, ну як вам моє заливне? — весело запитала Світлана Петрівна, поправляючи шаль. — Я над ним три години чаклувала, щоб ці квіточки з моркви не розвалилися.
— Та що там заливне! — підхопила Ганна Сергіївна. — Ви бачили, як мій шоколадний торт пішов? Я ж казала Надії, що треба більше крему класти, бо медовий вона сама робила, він сухуватий міг бути. А я на свій стільки інгредієнтів витратила, що за ці кошти можна було б невеликий тур у гори купити!
Я відчула, як моє серце почало битися частіше, але не від хвилювання, а від раптового усвідомлення істини.
— А мій салат із печінки? — засміялася третя жінка. — Надія так просила, щоб він був саме такий, як у неї в молоді роки. Я вчора весь вечір на кухні простояла. Але зате стіл сьогодні — справжній шедевр! Надія молодець, так усіх організувала. Каже: «Треба невістці показати, що таке справжній достаток».
Я ледь стримала сміх, який готовий був вирватися назовні. Все стало на свої місця! Весь цей неймовірний бенкет, вся ця «майстерність однієї господині» виявилася результатом колективної праці щонайменше п’яти-шести людей.
Свекруха просто розподілила завдання між подругами та родичками, а сама лише «диригувала» цим оркестром, привласнюючи собі всі лаври.
Я зачекала, поки жінки підуть назад до зали, і сама повільно рушила до кухні. Там Надія Іванівна, впевнена у своїй абсолютній перемозі, складала посуд. Вона виглядала дуже задоволеною собою.
Саме тоді відбувся той діалог, із якого я почала свою розповідь. Коли я побачила, як вона зронила тарілку від моїх слів, я зрозуміла — це найкращий фінал для цієї історії.
— Знаєте, Надіє Іванівно, — продовжила я, спостерігаючи, як вона збирає уламки, — я тепер навіть захоплююся вашим талантом. Це ж треба так вміло керувати людьми! В наступний раз, коли ми будемо святкувати мій день народження, я обов’язково попрошу Ларису Миколаївну допомогти мені з салатами, а ви, мабуть, домовитеся про ще один торт від Ганни Сергіївни. Адже ми тепер — одна команда, чи не так? І стіл у нас завжди буде «як у людей».
Свекруха нічого не відповіла. Вона лише мовчки продовжувала прибирати, але її спина вже не була такою рівною, а погляд втратив колишню зверхність.
Що хотіла довести? Кому? Навіщо? Чого досягла? Невже так важливо хто і чим накриває стіл? та хоч картопля в мундирі. аби компанія добра. Ну хіба ж не правду кажу?
Головна картинка ілюстративна.
