Я піднялася широкими сходами ґанку, на мить зупинилася біля входу, милуючись заходом сонця. Промені грали на шибках, надаючи будинку особливого, майже чарівного сяйва. Понад десять років.

Понад десять довгих років роботи за кордоном – у чужих країнах, далеко від дому, з нескінченними змінами в ресторанах, готелях, іноді навіть прибиранням – і ось я тут, перед своїм власним будинком в Україні.

Кожен зароблений євро, кожна відкладена гривня наближали мене до цієї миті. Аромат свіжої випічки наповнював простору кухню-вітальню, коли я відчинила двері.

На столі стояла корзинка з теплими булочками – подарунок від сусідки, пані Ганни, яка часто балувала мене своєю випічкою.

— Як же добре, — прошепотіла я, влаштовуючись у затишному кріслі біля вікна.

Ремонт закінчився лише кілька місяців тому, і я все ще насолоджувалася відчуттям новизни. Мій дім – світлий, просторий, із великою терасою та видом на сад – був саме таким, про який я мріяла, працюючи ночами в Мілані чи Мюнхені.

Кожен елемент інтер’єру я продумала до дрібниць, уявляючи, як повернуся додому назавжди.

Телефон задзвенів – дзвонив Тарас, мій чоловік.

— Люба, ти вдома? — у його голосі відчувалося хвилювання.

— Так, щойно прийшла. Що сталося?

— Мама хоче заїхати, подивитися на твій наш дім.

Я відчула, як напружилися м’язи. Пані Олена, мати Тараса, ніколи не приховувала свого скептичного ставлення до мене. Ми одружилися лише три місяці тому, після мого повернення з-за кордону, але її холодна ввічливість щоразу змушувала мене почуватися чужою.

— Добре, коли чекати? — я намагалася, щоб мій голос звучав спокійно.

— Ми вже їдемо.

Я різко підвелася з крісла. «Ми вже їдемо» – це так схоже на пані Олену, навіть не дати часу підготуватися! Через п’ятнадцять хвилин у дворі почувся звук машини. Я поправила зачіску і вийшла зустрічати гостей.

Пані Олена, елегантна жінка в дорогому костюмі, оглянула будинок прискіпливим поглядом.

— Ну що ж, непогано для початку, — протягнула вона, заходячи всередину. — Але передпокій замалий. І навіщо стільки вікон? Рахунки за опалення взимку будуть захмарними, не те що в Європі.

Тарас винувато посміхнувся:

— Мама в нас експерт із нерухомості.

— Так-так, — підхопила пані Олена. — Я бачила десятки будинків. І скажу прямо – треба було зі мною порадитися перед покупкою. Ми б знайшли щось більш сімейне.

Я промовчала. Мій дім був саме таким, як я хотіла: світлим, просторим, із терасою та садом. Кожна деталь була моєю мрією, оплаченою роками праці в чужих країнах, де я часто почувалася невидимкою.

За чаєм пані Олена почала здалеку:

— Знаєш, Оксано, мій молодший син, Назар, саме шукає роботу. Може, поживе у вас? Місця ж вистачає.

— Назар? — перепитала я. — Ваш молодший син?

— Так, йому зараз непросто. А тут і кімната вільна, і до міста недалеко…

— Пані Олено, але,— почала я.

— Ти ж цілими днями на роботі! — вела своє вона. — А Назар дуже працьовитий, за домом догляне.

Тарас раптово пожвавився:

— А це ідея! Правда, люба? Брат би допоміг із ремонтом у гаражі.

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Невже Тарас не розуміє, що я роками працювала за кордоном, щоб мати свій особистий простір? Кожна зароблена гривня, кожен переказ додому – все було для цього дому.

— Тарасе, можна тебе на хвилинку? — я підвелася з-за столу.

У спальні я тихо, але твердо сказала:

— Я проти. Це мій дім, я не хочу тут сторонніх.

— Наш дім, — поправив Тарас. — Ми ж сім’я. І Назар – частина сім’ї.

— Якого я бачила один раз на весіллі, — нагадала я. — І до того ж, я не для того десять років гнула спину за кордоном, щоб.

— Це вже егоїзм, — пролунав голос пані Олени, яка непомітно увійшла до кімнати. — У сім’ї всі мають допомагати одне одному. Ти тепер частина нашої сім’ї, Оксано.

Відтоді моє життя змінилося. Пані Олена стала частим гостем, щоразу знаходячи нові причини для критики. То штори не так висять, то меблі не за фен-шуєм, то сад занедбаний. Я згадувала, як у Мілані мріяла про цей сад, стоячи за барною стійкою до півночі.

Одного вечора Тарас повернувся додому незвично схвильованим.

— Люба, у мене ідея! — почав він, щойно переступив поріг. — Пам’ятаєш ділянку біля маминої дачі? Її продають за 200 000 гривень. Якщо об’єднати наші заощадження.

— Які заощадження? — я похолоділа. — Я все вклала в цей дім. Усе, що заробила за кордоном.

— Ну, у тебе ж є ще накопичувальний рахунок. І можна взяти кредит на 300 000.

Я дивилася на Тараса і не впізнавала його. Так просто не порадившись він уже будує плани на мої заощадження. та й скільки їх там. Усього і є, що 50 000.

Наступною несподіванкою став візит непроханих гостей. Я поверталася з роботи пізно – з дівчатами взяли новий проєкт і він забирав усі сили.

Відчинивши двері, я застигла: у вітальні, розвалившись на дивані, сидів незнайомий чоловік і дивився телевізор, а на кухні грюкала посудом молода жінка.

— Оксано, знайомся! — Тарас вискочив із кабінету. — Це мій двоюрідний брат Степан із дружиною Мартою. Вони щойно переїхали до міста, їм поки ніде жити…

— І ти, звісно, запропонував наш дім, — я намагалася говорити спокійно, хоч усе всередині кипіло.

— Ти ж не проти? — Тарас усміхнувся своєю фірмовою посмішкою, яка раніше змушувала мене пробачати дрібні провини. — Це ненадовго.

Я мовчки піднялася до спальні. У голові крутилася одна думка: «Коли це почалося? Коли мій дім перестав бути моїм?» Я згадувала, як у Мюнхені, миючи посуд після закриття кафе, уявляла цей дім – мій притулок, мою фортецю.

Родичі Тараса жили в нас майже три тижні. А за десять днів приїхав Назар, його брат. Тарас не дав мені й слова вставити, просто впустив його до будинку.

Через два тижні на сімейну вечерю знову заявилася пані Олена. Я помітила, як вона багатозначно переглянулася з сином, і приготувалася до чергового «сюрпризу».

— Знаєте, — почала пані Олена, відкладаючи виделку, — я тут подумала про наше майбутнє.

— Чие саме майбутнє? — не стрималася я.

— Сімейне, звісно! — вона посміхнулася. — У нас є чудове приміщення, ідеальне розташування.

— Мама пропонує відкрити сімейне кафе! — захоплено мовив Тарас.

— Чудова ідея! — підхопив Назар. — Своя справа, свої люди. Я б зайнявся кухнею.

— Стривайте, — я відчула, як пересохло в горлі, — ви говорите про мій дім?

— Про наш сімейний дім, люба, — поправила пані Олена. — Великий будинок для однієї людини – це забагато. Треба використовувати його розумно.

— Уявляєш, — Тарас поклав руку мені на плече, — унизу буде затишне кафе, а нагорі залишимо житлові кімнати.

— Я вже склала бізнес-план, — продовжувала пані Олена. — Тарас візьме на себе управління, Назар – кухню, а ти, Оксано, допоможеш із фінансами. Ми оцінюємо старт у 300 000 гривень.

Я озирнулася на присутніх – усі вони вже ділили мій дім, мою мрію, навіть не запитавши моєї згоди. У пам’яті спливали ночі в холодних гуртожитках за кордоном, коли я заощаджувала кожні 5 євро, щоб наблизитися до цього будинку.

— Цей дім ідеально підійде для сімейного бізнесу, — діловито повідомила пані Олена. — Завтра почнемо перепланування. Я вже домовилася з дизайнером.

— Ні, — тихо, але твердо сказала я.

— Що «ні»? — здивувалася пані Олена.

— Я не згодна перетворювати свій дім на кафе.

— Люба, це ж чудова можливість для всієї сім’ї! — Тарас спробував мене обійняти, але я відсторонилася.

— Я понад десять років працювала за кордоном. Десять років економила, відмовляла собі в усьому. І тепер ви хочете.

— Саме тому ти й повинна думати про сім’ю! — перебила пані Олена. — Уяви, ти швидко повернеш вкладені в дім гроші, і вийдеш у плюс. Такі можливості не можна втрачати!

— Для кого краще? — я підвелася з-за столу. — Для Назара, який може знайти роботу? Для ваших родичів, яким ніде жити? Чи для вас, пані Олено, щоб було чим керувати?

У кімнаті запала тиша. Я відчувала, як у мені наростає хвиля праведного гніву – чистого, визвольного. Досить терпіти, досить мовчати.

— Ні, — твердо сказала я, обводячи всіх поглядом. — Цей дім мій. Я заробила на нього сама, своєю працею за кордоном. І ніхто – чуєте? – ніхто не розпоряджатиметься ним без моєї згоди.

Пані Олена почервоніла:

— Як це – ні? Ми ж сім’я! — вона підвищила голос. — Тарасе, скажи їй! Це просто нечувано – такий егоїзм!

Тарас насупився, переводячи розгублений погляд із матері на мене. На його обличчі читалося здивування – здається, він уперше зіткнувся з тим, що я відкрито протистою його родині.

— Оксано, давай спокійно все обговоримо, — почав він примирливим тоном. — Мама має рацію, треба думати про сім’ю.

— Про сім’ю? — я гірко всміхнулася. — А хто думав про мене, коли ви заселяли сюди всіх підряд? Коли будували плани на мою власність?

Я глибоко вдихнула.

— Якщо вам так потрібен бізнес – будь ласка, відкривайте його де завгодно, — я говорила тихо, але в голосі дзвеніла сталь. — Але не в моєму домі. А тепер – я хочу залишитись одна.

— Що?! — пані Олена скочила зі стільця. — Ти нам ще й на двері вказуєш?

— Так, — я підійшла до дверей і розчинила їх. — Це мій дім, і я маю повне право вирішувати, хто в ньому буде.

Назар щось бурмотів про невдячність, поспіхом збираючи речі.

— Оксано, ти все ускладнюєш, — Тарас спробував узяти мене за руку. — Давай сядемо і спокійно.

— Ні, Тарасе, — я втомлено похитала головою. — Жодних розмов. Я все сказала.

Пані Олена, підтиснувши губи, демонстративно повільно збирала свою сумку, кидаючи на мене гнівні погляди. Тарас метався між матір’ю і мною, намагаючись знайти компроміс, але я залишалася непохитною.

Коли останній «родич» покинув дім, я зачинила двері й притулилася до них спиною. Вперше за багато тижнів я змогла глибоко вдихнути. Тиша огорнула дім.

Тієї ночі я майже не спала. Лежачи в спальні, я обдумувала все, що сталося. Тепер було очевидно: Тарас ніколи не був на моєму боці. Його захоплення моєю самостійністю було лише маскою, щоб наблизитися до мого майна.

Вранці я прокинулася з чітким планом. Спершу заблокувала номери Тараса, пані Олени та всіх їхніх родичів. Потім зателефонувала адвокату.

— Наталіє Іванівно? Доброго ранку. Мені потрібна консультація щодо розлучення.

З кухонного вікна відкривався вид на сад, який я так любила. Осіннє листя повільно кружляло в повітрі, а ранкове сонце заливало терасу теплим світлом. Усе було саме так, як я мріяла, працюючи за кордоном – тихо, спокійно, затишно.

Вперше за довгий час я почувалася по-справжньому вільною. Більше ніхто не вказуватиме, як мені жити. Ніхто не посміє розпоряджатися тим, що я заробила своєю працею.

Телефон розривався від дзвінків із незнайомих номерів, але я поставила його на беззвучний режим. Нехай пані Олена обурюється, нехай Тарас пише свої благальні повідомлення – тепер це не мало значення.

Головна картинка ілюстративна.