Моя невістка Оксана з’явилася в нашій родині чотири роки тому. За цей час я остаточно зрозуміла, що яблуко від яблуні недалеко падає. Її характер мені не сподобався одразу, але, познайомившись зі свахою Юлею, я зрозуміла, звідки у її дочки ростуть ноги.
Юля — жінка своєрідна, але я називаю її базарною бабкою. Там зазове, тут зарегоче, ще й недоречний жарт неодмінно кине. Вона галаслива не лише за натурою, а й зовні — у яскравому одязі, з помітним макіяжем. Ми ж із нашою родиною зовсім інші: виховані стриманими, скромними. Мої батьки були вчителями, і вони вважали, що голосливість — це ознака невихованості, а не відкритості.
Проте я не перечила синові, коли він обрав Оксану. Подумала тоді: може, йому потрібно саме таке “з ізюминкою,” як зараз кажуть. Але ж це не означає, що я маю терпіти її матір у своєму житті.
Усі сімейні свята ми проводили без свахи, і вже тоді Оксана показувала своє невдоволення.
— А чому ви на свій день народження не кличете мою маму? — запитала вона якось, трохи суплячись.
— Тому що це мій день народження, — відповіла я спокійно, — і я хочу бачити людей, які мені приємні.
— Тобто, моя мама вам неприємна?
— Вона мені не повинна бути ні приємною, ні неприємною. Просто я не хочу близько спілкуватися з людьми, з якими не хочу. Хіба я не маю такого права?
Після цього вона пожалілася синові на мою поведінку. І він, уявіть собі, попросив мене запросити її матір.
— Мамо, це ж буде лише на кілька годин, — вмовляв він.
— Олександре, я вже досягла того віку, коли нікому нічого не винна, — відповіла я. — Хочу святкувати у своєму колі.
Сваха на той ювілей не прийшла, і невістка теж не з’явилася. Зате ми провели вечір тихо і затишно, як я й хотіла.
Пройшло трохи часу, і ось нещодавно мій брат овдовів. Йому лише п’ятдесят п’ять, а залишився сам. Ми з чоловіком запросили його пожити у нас, поки він оговтається від втрати, адже його діти живуть за кордоном. Я хотіла, щоб він відчував підтримку родини.
Звідки про це довідалися Оксана та її мати, я досі не знаю. Але якось вони нагрянули до нас на дачу, де брат відпочивав. Сваха була вся така весела й нахабна, ніби індіанець, що зібрався на полювання.
— Ви ж не будете проти, якщо ми породичаємося? — зареготала Юля, глянувши на мого брата.
Мене наче струмом пробило.
— Я категорично проти, — сказала я про себе, але вголос промовчала.
А сваха продовжувала сипати своїми жартами, і мій бідний брат тільки шукав приводу втекти.
— Ми наступними вихідними знову приїдемо! — заявила Юля, і Оксана їй підтакнула.
Я зрозуміла, що треба терміново щось робити. Звісно, братові зараз не до нових стосунків. Але вони, здається, не знають слова “ні”.
Я покликала свою подругу, яка також була самотньою, і попросила її допомогти відволікти сваху. Подруга розуміла, що ситуація непроста, і погодилася. Наступного разу, коли сваха приїхала, моя подруга так захопила її розмовами, що мій брат зміг спокійно зникнути.
Сваха знову спробувала привернути увагу брата.
— Ну що, Олеже, — звернулася вона до нього, тримаючи келих соку, — може, і справді час починати нове життя? Ми ж із тобою такі чудові люди, могли б скласти гарну пару. Що скажеш?
Брат лише посміхнувся напружено, потім сказав:
— Юліє, дякую за увагу, але мені зараз потрібно багато часу, щоб просто розібратися в собі.
Сваха не здавалась:
— Та що там думати, життя таке коротке! От у мене подруга недавно теж вдовою стала, а тепер уже майже заміж вийшла. Усе залежить від бажання!
Я бачила, як брат стискає щелепи, намагаючись зберегти спокій. Поруч стояла моя подруга й дипломатично вставила:
— Юліє, а ви колись розповідали, що дуже любите читати? Я нещодавно знайшла таку цікаву книгу, гадаю, вам би сподобалося.
Сваха тут же перемкнулася на нову тему, а брат зітхнув із полегшенням і потихеньку вийшов у сад.
Невістка ж тим часом взялася до мене:
— Ви спеціально зводите все нанівець, так? Що вам важко просто залишити їх у спокої?
— Оксано, — сказала я терпляче, — твоя мама надто наполеглива. Якщо вона щось хоче, це не означає, що інші повинні погоджуватись.
— Ви просто її недооцінюєте! Вона щиро хоче бути щасливою, а ви ставите їй палки в колеса.
— Оксано, щастя не приходить, коли тиснеш на когось. Для цього потрібні двоє, які хочуть одного й того ж.
— Що ви взагалі знаєте про щастя? — обурилася вона і грюкнула дверима.
Того вечора сваха, мабуть, остаточно зрозуміла, що брат не відповідає їй взаємністю, адже після довгого дня вона несподівано сказала:
— Ну, що ж, видно, ще не час. Але я жінка терпляча. Можливо, у майбутньому все зміниться.
Коли вони з Оксаною нарешті поїхали, я та брат тільки видихнули.
— Дякую тобі за підтримку, — сказав він. — А то ще трохи, і я сам не знав би, як відмовити, щоб не образити.
— Для цього й існує сім’я, — відповіла я з усмішкою. — Ми завжди підтримаємо одне одного.
Наступного дня невістка написала синові довге повідомлення про те, як я “усе зробила, щоб зруйнувати мамине щастя.” Він намагався поговорити зі мною, але я була категорична:
— Олександре, я не можу змусити твого дядька будувати стосунки з твоєю тещею. Це його вибір. А я лише намагаюся допомогти йому уникнути ситуацій, які йому неприємні.
— Але ж вони могли б бути разом щасливими, — спробував наполягати син.
— Сину, уяви, якби тебе змушували бути з кимось, хто тобі не до душі. Чи було б це щастям?
Син замовк, але я бачила, що він усе ще незадоволений.
Зрештою, брат вирішив переїхати в інше місто. Він сказав:
— Почну все з нуля.
Хоча мені було шкода, я розуміла, що для нього це найкраще рішення.
І хоч я залишилася “винною” в очах Оксани та свахи, я знала, що вчинила правильно.
