Наталя сиділа перед дзеркалом і повільно розтирала крем по обличчю, вивчаючи кожну дрібну зморшку. Вона звикла все тримати під контролем: свій блог, графік клінінгу, вибір страв на вечерю. Але розмова, яку вона планувала почати сьогодні з Денисом, змушувала її пальці злегка тремтіти.
Денис сидів на кухні, переглядаючи робочі звіти на ноутбуці. Він останнім часом багато працював — кар’єра в ІТ-секторі йшла вгору, і це давало їм обом ту впевненість, про яку Наталя завжди мріяла. Вона вийшла до нього, притискаючи до грудей чашку з чаєм, і сіла навпроти.
— Денисе, я тут думала про наше весілля… — почала вона. — Слухай, я трохи переживаю через твою маму. Давай, може, зробимо так, щоб її не було на святі? Скажемо, що вона трохи прихворіла, ну, знаєш, тиск піднявся чи застуда. Гості ж люди дорослі, вони зрозуміють, що в її віці таке буває.
Денис відірвався від екрана. Його погляд був розгубленим, ніби він не до кінця зрозумів зміст почутого.
— Як це — прихворіла? — перепитав він, складаючи ноутбук. — Вона себе чудово почуває, ми ж вчора з нею говорили. Звідки такі думки?
— Ну, ти ж розумієш… — Наталя почала крутити в руках серветку, намагаючись підібрати слова, які б не звучали занадто різко. — Там будуть твої партнери по бізнесу, мої друзі з агентства, люди з певним статусом. І твоя мама… вона ж зовсім інша. Я просто боюся, що вона почуватиметься не в своїй тарілці, та й гості почнуть розпитувати. Ти ж знаєш, як вона одягається, про що говорить.
— А що не так з тим, як вона говорить? — голос Дениса став тихішим, але в ньому з’явилися металеві нотки.
Наталя замовкла. Вона згадала їхню останню поїздку в село два роки тому. Звичайна сільська хата, навколо якої бігали кури і кози, Наталя не знала де ступити ногою, аби не зіпсувати туфлі. Віра Степанівна тоді зустріла їх у розтоптаних калошах і старій куртці, з якої стирчав синтепон. Вона саме розкидала зерно курям і в такому вигляді побігла обійматися з сином і навіть її хотіла пригорнути, але Наталя вчасно відсторонилася. Наталю тоді ледь не знудило від вигляду того двору, але вона терпляче посміхалася, граючи роль ідеальної невістки. Весь цей час вона будувала свій образ: курси етикету, підбір гардероба, навіть ресторанну їжу видавала за власноруч приготовану, щоб здаватися вправною господинею.
— Вона просто занадто проста, Денисе, — нарешті витиснула Наталя. — Ти пізня дитина, вона виглядає значно старшою за матерів моїх подруг. Я не хочу, щоб це зіпсувало загальну картинку свята.
— Мені байдуже на «картинку», — Денис різко встав і почав збирати тарілки зі столу. — Це моя мама. Вона мене одна ростила, віддавала останнє, щоб я міг вчитися. Якщо комусь із твоїх «статусних» гостей вона не подобається, вони можуть не приходити. Розмова закінчена.
Він почав демонстративно мити тарілки, наче шум води мав заглушити всі її претензії. Наталя швидко випила воду, відчуваючи, як всередині закипає роздратування, але вона вчасно прикусила язика. Весілля було занадто важливим проєктом, щоб руйнувати його зараз через стареньку жінку.
— До речі, — додав Денис, не дивлячись на неї. — У суботу в мами ювілей. Сімдесят років. Я замовив ресторан, хочу зробити їй нормальний подарунок.
— У ресторані? Але ж це такі витрати! — Наталя ледь стрималася, щоб не почати рахувати бюджет. — Нам ще за декор зали платити, і твій костюм… Може, краще подарувати щось символічне?
— Це мої гроші, Наталю. І я зароблю ще, — спокійно відповів він. — Я думав про золото. Може, масивний ланцюжок чи сережки. Що скажеш?
— Мені на день народження ти подарував лише букет і вечерю, — процідила вона крізь зуби. — Ти сказав, що треба економити на майбутнє життя.
— Вечеря була на даху з живою музикою, а в букеті було більше ста троянд, — Денис глянув на неї з прищуром. — Тобі мало?
Наталя відвернулася до вікна. Їй було мало. Їй хотілося всього й одразу: ідеального весілля, діамантів, і щоб ніхто не нагадував про те, звідки вона насправді вийшла.
Ресторан на березі річки зустрів гостей тихою музикою. Зал був оформлений у світлих тонах, офіціанти в білих рукавичках безшумно розставляли закуски. Наталя прийшла у джинсах і широкій футболці — вона вирішила, що для родичів із села це буде навіть занадто шикарно. Вона сіла в кутку, постійно перевіряючи сповіщення в телефоні.
— Коли вона вже прийде? — пробурмотіла вона, дивлячись на годинник. — У мене манікюр через дві години, я не можу тут сидіти вічність.
— Почекай, ось вони, — Денис підвівся, його обличчя вмить просвітліло.
У дверях з’явилася Віра Степанівна. Наталя мимоволі випустила телефон з рук. Замість очікуваної літньої жінки в хустці до зали зайшла елегантна пані в ніжно-рожевому костюмі. Костюм сидів ідеально, підкреслюючи статну фігуру, а модні білі кеди на платформі додавали образу легкості. Волосся було вкладене у стильну стрижку, а легкий макіяж приховав втому років.
Позаду неї йшла Ірина — подруга дитинства Дениса. Вони з Іриною виросли в сусідніх будинках. Поки Денис гриз граніт науки, Ірина працювала в перукарні, тягла на собі родину і завжди забігала до Віри Степанівни, щоб допомогти по господарству.
— Мамо, ти неймовірна! — Денис підійшов і міцно обійняв її, ховаючи обличчя в букеті квітів. — Іринко, привіт. Дякую, що прийшли.
— Вітаю, Тамаро Петрівно, — Наталя підійшла ближче, почуваючи себе максимально недоречно у своїх джинсах на фоні іменинниці.
— Це все Іра, — сміялася Віра Степанівна, поправляючи піджак. — Вона мене силоміць потягла по магазинах, сказала, що в старій сукні не пустить. А потім ще й зачіску зробила, і макіяж. Я себе в дзеркалі не впізнала.
Вечір почався жваво. Ведуча запрошувала гостей до конкурсів. Денис, якого Наталя зазвичай вважала занадто серйозним, раптом почав жартувати й виходити на танцмайданчик.
— Ходімо теж? — покликав він Наталю.
— Ой, ні, у мене настрою немає, — вона відмахнулася, знову занурюючись у телефон. — Ці конкурси такі примітивні.
— Тоді я піду з Ірою! — весело вигукнув він.
Наталя спостерігала за ними зі свого місця. Вона бачила, як вони сміються, як Ірина легко підтримує розмову, як вони згадують якісь історії з дитинства про вкрадені яблука та зламані велосипеди. В якийсь момент вона відчула гострий укол не так ревнощів, як нерозуміння. Ці люди були справжніми. Вони не грали ролей, не намагалися здаватися кращими, ніж є.
Коли винесли торт, Віра Степанівна плакала від щастя, загадуючи бажання під світло сімдесяти свічок.
Денис підійшов до Ірини, коли та стояла біля вікна.
— Дякую тобі за все. Скільки я винен за костюм, за перукарню? Давай я перекажу гроші.
— Ти з глузду з’їхав? — Ірина засміялася, і цей сміх був таким теплим, що Денис мимоволі посміхнувся у відповідь. — Які гроші? Твоя мама мені як рідна. Вона мені допомагала, коли моїй мамі було важко. Це найменше, що я могла зробити. Просто бережи її. Вона дуже переживає через твоє весілля.
— Чому?
— Бо бачить, що ти обираєш людину, яка її соромиться. Вона ж не сліпа, Денисе. Вона все відчуває.
Денис озирнувся на стіл, де сиділа Наталя. Вона якраз викликала собі таксі, навіть не дочекавшись кінця свята, бо «голова розболілася». В цей момент він раптом побачив те, чого не помічав два роки. Наталя була дуже схожа на Ірину зовні — той самий типаж, біле волосся, сині очі.
Тиждень після ювілею пройшов як у тумані. Денис поїхав у коротке відрядження, а коли повернувся, то першим ділом поїхав не додому, а до матері.
У будинку було затишно. Пахло свіжою випічкою. На кухні знову була Ірина — вона допомагала Вірі Степанівні пересаджувати квіти.
— О, Дениску! — зраділа мати. — А я якраз казала, що треба Іру попросити допомогти, бо Наталя каже, що в неї алергія на грунт.
Денис мовчки сів за стіл. Він дивився на Ірину, яка трамбує землю в горщику, на її прості рухи, на те, як вона щиро посміхається його матері. Всередині нього щось остаточно стало на свої місця. Весь цей час він намагався зліпити ідеальне життя з людиною, яка не сприймала те, звідки він.
Коли Ірина почала збиратися додому, Денис вийшов за нею на подвір’я. Вечір був теплим, десь далеко гавкали собаки, а небо було всипане зірками.
— Іро, зачекай, — він наздогнав її біля хвіртки. — Ти прийдеш на весілля?
Вона зупинилася і опустила голову, розглядаючи свої кеди.
— Навіщо я там? Допоможу твоїй мамі зібратися, викличу таксі… Тобі там буде не до мене.
— Я хочу, щоб ти прийшла. Але не гостею.
Ірина підняла на нього здивовані очі.
— Ти про що?
— Про те, що я повний дурень. Я два роки витратив на ілюзію. Я шукав у Наталі тебе, розумієш? Твою щирість, твою доброту, але намагався це загорнути в красиву обгортку. А справжнє — ось воно, поруч. Ти вийдеш за мене?
Ірина застигла. Вона не знала, що відповісти, бо це було занадто схоже на сон.
— Денисе, у тебе ж весілля через місяць… А як же вона?
— Вона буде щаслива з кимось іншим, хто теж цінує лише обгортки. А я хочу йти по життю з людиною, якій не треба пояснювати, чому моя мати — найдорожча людина у світі. Подумай до завтра. Я чекатиму.
Денис піднявся на поверх Наталі. Він не дзвонив заздалегідь. Коли вона відчинила двері, вона була в масці для обличчя.
— О, привіт! Я думала, ти ще в дорозі. Скучила, — вона спробувала його обійняти, але він м’яко відсторонив її руки.
— Наталю, нам треба поговорити. Я не можу з тобою одружитися.
Вона завмерла.
— Що за жарти? Якщо справа в грошах на ресторан, то я вже знайшла дешевший варіант декору…
— Справа не в грошах. Справа в тому, що я тебе не люблю. І ніколи, мабуть, не любив ту справжню тебе, яку ти так ретельно ховаєш. Ми розлучаємося.
Він розвернувся і пішов до виходу. Наталя щось кричала йому вслід про витрачений час, про підготовку, про те, що вона вже всім розповіла про весілля. Але він не слухав.
Він вийшов на вулицю, вдихнув нічне повітря на повні груди і вперше за довгий час відчув, що чинить правильно. Його мати обов’язково буде на цьому весіллі — у своєму рожевому костюмі, найкрасивіша і найважливіша гостя.
Чи заслужила Наталя на такий поворот подій, як гадаєте?
