— Привіт, люба. Не гнівайся, я сьогодні звільнився, — голос Олега звучав так буденно, наче він просто забув купити хліб додому.

Я застигла біля кухонного столу, тримаючи пакет із продуктами. У голові гуділо, ніби хтось увімкнув старий радіоприймач із перешкодами.

— Що? — перепитала я, сподіваючись, що це невдалий жарт.

— Ну, я подумав: нащо мені то все? Постійні дедлайни, шеф, який вічно незадоволений. Твоєї зарплати ж вистачає, правда? — він усміхнувся, наче пропонував мені цукерку, і сів на диван, клацнувши пультом телевізора.

Я не могла вдихнути. Сім років разом — ми будували життя, як уміли. Разом готували вечері на нашій маленькій кухні, разом брали кредити на меблі, разом мріяли про дитину, нову машину, подорож до моря.

Пам’ятаю, як ми сиділи вечорами, малюючи в уяві, як поїдемо до Італії, гулятимемо вуличками Риму, їстимемо пасту в маленьких кафе. Але останнім часом “разом” стало лише словом.

Олег прокидався опівдні, годинами гортав стрічку в телефоні, не питав, як минув мій день. А я тягнула все: дім, рахунки, турботу, надію. І ось тепер він вирішив, що я маю тягнути ще й його.

— Тобі погано зо мною жилося? — голос тремтів, але я стримувала сльози, ставлячи пакет на стіл. Картопля, цибуля, трохи зелені — усе, що я купила, щоб приготувати його улюблену запіканку.

— Та ні, нормально. Просто, захотілося пожити для себе. Я втомився, Лізо, — він знизав плечима, не відриваючи очей від екрана, де починалася якась комедія.

Я згадала, як ночами сиділа над бухгалтерськими звітами, щоб встигнути до дедлайнів. Як вставала о шостій, навіть якщо горло дряпало від застуди.

Як прала його сорочки, акуратно прасувала комірці, записувала його маму до лікаря, бо він “забував”. Усе це було не “для себе” — для нас. А він раптом вирішив, що “нас” більше немає.

— Для себе? — тихо перепитала я, відчуваючи, як наростає гаряча хвиля. — А я, по-твоєму, для кого живу?

Він зиркнув на мене, здивовано підняв брови.

— Ну, ти ж у нас сильна. Завжди все витягуєш. Я просто хочу трохи відпочити, — він знову повернувся до телевізора.

Я мовчки пішла в спальню. Закрила двері. Сіла на ліжко і вперше за довгий час дозволила собі заплакати. Не від образи. Від усвідомлення: я тону в цьому “разом”, яке давно стало лише моїм.

Минув місяць. Олег спав до обіду, їв, дивився серіали. Обіцяв “ось-ось знайти щось достойне”, але його пошуки роботи обмежувалися ледачим гортанням сайтів із вакансіями раз на тиждень. Іноді він жартував, намагаючись розрядити напругу:

— Ти ж у мене золота рибка, Лізо. Я просто чекаю, коли ти виконаєш мої три бажання, — він усміхався, наливаючи собі кави, яку я купила за 200 гривень, бо він любив саме цей сорт.

Я мовчала. Відчувала, як усе всередині стискається, але не могла знайти слів. Замість цього я купила собі нові кросівки — білі, зручні, за 1500 гривень, які я відклала зі своєї зарплати.

Поїхала на вихідні до подруги в Карпати. Ми гуляли стежками, пили трав’яний чай у маленькій хатинці, і я вперше за довгий час відчула, як дихаю вільно.

Там, серед гір, я змінила зачіску — короткий боб замість довгого хвоста, який Олег вважав “класикою”.

— Ти ніби ожила, — сказала подруга Марта, коли ми сиділи біля вогнища.

— Я просто втомилася бути тягарем для самої себе, — відповіла я, дивлячись на зорі.

Повернувшись додому, я помітила, як Олег зиркнув на мою нову зачіску.

— Що це з тобою? — спитав він, ніби я зробила щось дивне.

— Захотілося змін, — коротко відповіла я.

Він лише хмикнув і знову втупився в телефон.

Того вечора я довго дивилася у дзеркало. Мені подобалася ця нова Ліза — з коротким волоссям, із вогником в очах. Але я знала: цього замало. Треба було змінювати не лише зачіску, а й життя.

Одного вечора, коли Олег вкотре сидів за серіалом, я сіла навпроти нього. Він спитав, не відриваючи очей від екрана:

— Ти взагалі ще мене любиш?

Я глибоко вдихнула. Момент настав.

— А ти мене? — відповіла я спокійно, хоч все в середині підстрибнуло.

Він зам’явся. Потім пробурмотів:

— Ну, звісно.

— Не “звісно”, Олеже. Як? Турботою? Повагою? Відповідальністю? — я дивилася йому прямо в очі, і він не витримав — відвів погляд.

Він замовк. Мовчання було важким, як камінь. Я встала, дістала з шухляди конверт і поклала перед ним. Усередині — наші старі фото: ми сміємося на пікніку, обіймаємося на морі, тримаємося за руки в парку. І одна порожня рамка.

— Тут мало бути наше майбутнє, — сказала я. — Але ти з нього вийшов. Я не хочу жити з людиною, яка бачить у мені лише гаманець. Я подаю на розлучення.

Він різко підвів голову.

— Лізо, ти серйозно? Ти ж знаєш, я тебе люблю. Просто зараз важкий період.

— Період? Сім років — це не період, це вибір. І я зробила свій.

Він спробував заперечити, але я його перебила:

— Я втомилася бути єдиною, хто старається. Я заслуговую на партнера, а не на пасажира.

Я пішла в спальню, зібрала свої речі в невелику валізу. Тієї ночі я ночувала в Марти. А за тиждень подала документи на розлучення.

Через пів року Олег телефонував. Казав, що змінився, знайшов роботу отримує більше 25000 гривень на місяць, зрозумів усе. Просив зустрітися.

— Лізо, я був дурнем. Дай мені шанс, — його голос звучав щиро, але я вже не вірила.

— Олеже, я рада, що ти рухаєшся вперед. Але я вже пішла далі, — відповіла я й поклала слухавку.

Я переїхала в нову квартиру — світлу, з великими вікнами, за 15 000 гривень на місяць. Залишила офісну роботу і влаштувалась у невелику майстерню. Шила скатертини, подушки, серветки — те, про що мріяла ще в юності, але відкладала, бо Олег вважав, що “це несерйозно”.

Виявилося, я вмію багато. Мої вироби гарно купували, та й місце було прекрасне, туристів і відвідувачів завжди було багато. а наші вироби були справді прекрасні.

Одного дня в майстерню зайшов чоловік. Невисокий, у простій сірій куртці. Він довго розглядав скатертини, а потім сказав:

— У вас тут тепло. Не лише від тканин — від вас.

Я всміхнулася, відчуваючи легке тепло на щоках.

— Дякую. Це наш маленький світ, — відповіла я.

Він купив скатертину  і пішов. Але за тиждень повернувся. Купив подушку, потім — серветки. А згодом, сором’язливо посміхаючись, додав:

— Якщо колись у вас буде час не для шиття, а для чаю — я був би радий.

— Чай? — перепитала я, відчуваючи, як усмішка сама розпливається на обличчі.

— Ну, або кава. Або прогулянка. Я невибагливий, — він усміхнувся так щиро, що я не змогла сказати “ні”.

Так почалися наші розмови. Тарас — так його звали — не поспішав, не вимагав, не обіцяв золотих гір. Ми просто говорили. Сміялися. Мовчали. І вперше за довгий час я відчула себе не зобов’язаною, а потрібною.

— Ти завжди така весела? — спитав він якось, коли ми гуляли парком, а листя шелестіло під ногами.

— Ні, — чесно зізналася я. — Але вчуся. Раніше я думала, що щастя — це коли все ідеально. А тепер розумію: це коли ти можеш бути собою.

— І хто ти? — він глянув на мене так, наче відповідь була найважливішою у світі.

— Я – Ліза. Яка шиє, сміється, іноді боїться, але йде вперед.

Він кивнув.

— Мені подобається ця Ліза.

Колишній чоловік таки дізнався про те, що в мене з’явився інший. Почав заходити у нашу крамничку, по-довгу сидів у нас, намагався викликати мене на розмову.

Звісно, я не хотіла його навіть чути. та він все ходив і ходив. Зрештою. одного дня він прийшов зі своєю матір’ю:

— Доню, ти мусиш розуміти, що так даі тривати не може. Невже ти не бачиш, що ти – снс його життя. Він нікого крім тебе не бачить і бачити не хоче. Він тебе кохає. щиро і по-справжньому. У нього був важкий період, він минув. ти повинна його пробачити і я тобі обіцяю. такого більше не повториться.

Нині я просто не розумію, як бути далі. Олег, людина з якою ми прожили багато років разом, не чужий, але й не рідний. Я пішла від нього через його ставлення до життя, але ж ніби як він змінився.

з іншого боку – новий початок. тарас добрий, забезпечений і кохає мене, це видно і відчувається. То кого ж обрати?

Головна картинка ілюстративна.