Я Дивилась в руки чоловіку і не розуміла сміятись мені, чи плакати. Ну от чесно: що то таке він мені приніс? Як це розуміти? хіба не я прямо сказала чого саме хочу у цей день.
Все пояснила поява любої свекрухи. та жінка зайшла у дім із виглядом абсолютної переможниці. Тепер мені було зрозуміло, який то вітер нашепотів моєму чоловіку принести мені на 35 років, ось цю річ.
— Ну як, Маринко? – аж зайшлась свекруха сміхом, – Чоловік вгодив із подарунком, правда?
Знаєте, я так чекала свого ювілею. От, мов дитина мала дива, так я чекала свого свята. Ранок почався звично: Сергій, мій чоловік, поцілував мене, побажав гарного дня і поспішив на роботу.
Я залишилася вдома з легким відчуттям хвилювання — адже ювілей, як-не-як, буває не щодня. Я багато разів натякала Сергію, що мрію про красиву брендову сумку.
Усі жінки в моєму офісі хваляться такими подарунками від своїх чоловіків, і я сподівалася, що цього разу Сергій таки вручить мені те, що я просила. Так, дорого, але ж у такий день.
Окремо розповім про свекруху. З Оленою Петрівною, моєю свекрухою, давно мали складні стосунки. Вона завжди хотіла бути корисною — чи, радше, керувати всім у нашому житті.
Іноді її допомога більше заважала, ніж сприяла гармонії. Але цього разу я мала надію, що вона не втручатиметься. Ну правда, я ж повністю все описала Сергію, тільки придбай і все.
Декілька днів тому ми разом обговорювали моє свято. Я запропонувала піти в ресторан, щоб не стояти годинами на кухні. Олена Петрівна лише посміхнулася і сказала:
— Ресторани — це добре, але, може, краще вдома? Економніше, та й можна зекономлені гроші витратити на щось корисне.
Я не могла не погодитися з її словами, тим паче, що ситуація у нас н ні не найкраща із фінансами. Однак, я знала, що у глибокий мінус ми не зайдем, адже маємо подушку безпеки у вигляді непоганих накопичень.
Знаючи, як сильно Сергій дослухається до матері, я почала побоюватися за своє свято. Коли ми залишилися з чоловіком удвох, я ще раз нагадала йому, що хочу отримати на свято. Він запевнив мене, що все розуміє і все буде, як я того хочу.
Настав день “Х”. Сергій повернувся з роботи щасливий, тримаючи в руках велику коробку з бантом. У моїй душі ожила надія. Я розпакувала подарунок і завмерла. Пательня. Чорна, блискуча, нова. Я мало не заплакала тримаючи той шмат металу в руках.
Сергій дивився на мене очікуючи реакції. Бачте, він думав я стрибати буду кімнатою, співати від щастя, а я стояла і сльози ковтала.
Тут і Олена Петрівна на поріг. Побачивши нас у коридорі вона аж засвітилась сповнена щастям і зверхності:
— Це ж ідеальний подарунок! Корисно для сім’ї, правда ж, Маринко?
Мені хотілося плакати, але я не могла подарувати такого свекрусі. Не в цей день. Мій голос зрадливо затремтів:
— Дякую, дуже корисно.
Я зайшла до спальні і зачинила двері. Сльози текли рікою. Це був не просто подарунок — це було втілення того, як мене сприймають.
Як людину, яка лише готує, доглядає і забезпечує комфорт для інших. Моя мрія про красиву сумку стала для них пустою забаганкою.
Через хвильку Сергій постукав у двері.
— Марина, ти чому ображаєшся? Мама ж сказала, що це чудова ідея. І я подумав, що це дійсно практично.
— Практично? А як щодо того, щоб прислухатися до мене, а не до мами? — не стрималася я.
— Я просто хотів зробити краще. Мама сказала, що сумка коштує великих грошей. а ти вже за тиждень про неї забудеш. А от сковорідка. брендова і якісна. то для господині на все життя. Ти бачила хто виробник. Я за неї п’ять тисяч віддав тобі на роки вистачить. Будеш ще дякувати мені.
Я вийшла із кімнати і взявши сковорідку вручила її свекрусі:
— Згадуйте і дякуйте, а ми їдемо по сумку.
— Ти поглянь на неї, – раптом почала свекруха на високих нотах, – ніякого виховання. Ресторан їй. сумку брендову. З якого б то дива? Ти дружина Олігарха чи як?
Але я не слухала. Узявши гроші із нашої скарбнички поїхала і придбала не тільки сумку, а й туфлі і гарний браслет про який мріяла роками. Витратила піврічну зарплатню нашу із чоловіком, але додому повернулась щаслива.
— Якщо ще раз послухаєш маму, – сказала чоловіку, – в чеках сумма буде більшою. Завтра йдем з тобою у ресторан і спробуй тільки сказати щось проти, я знайду дорожчий.
Свекруха і свекор на свято не з’явились, образились дуже. Сковорідка так і стоїть у коридорі на полиці, чоловік ніби як поверне її у магазин.
— Доню, мені сваха все розповіла, – телефонує мама на днях. – Що ти таке влаштувала. Таке марнотратство. так образила і чоловіка і свекруху. Мені прямо соромно перед людиною. та я б до неба стрибала отримавши такий дар.
А я – інша. Я не буду стрибати і не буду дякувати за те, що не просила. так, сковорідка мені потрібна, але не як дар на 35 років.
От скажіть, хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.